Дорога додому

Всім привіт, мене звати Агнес і я зараз вам розкажу історію в яку сама б раніше не повірила. Почалось все не за довго до мого 24-го дня народження. Я йшла зі своєї роботи, яку чесно роблю, але ненавиджу усім серцем. Ви запитаєте чому я звідти просто не піду? Гарне питання на яке у мене просто немає відповіді. Хоча, кого я обманюю, мені просто страшно щось міняти, ілюзія стабільності не дає зробити і кроку до чогось нового.

Працюю я на звичайній офісній роботі, менеджером з продажів, по факту, нічого складного, але ця монотонність мене просто вбиває. Постійно перекладати папірці, робити вигляд, що я рада чути і бачити кожного клієнта, набридло просто неймовірно. Щодня ідучи з роботи я чекаю, що на мене з неба впаде Боже благословення і життя зміниться якось саме, без моїх на те зусиль, але, як не дивно, нічого не відбувається.

В той день коли це сталось вперше все було як звичайно. Я йшла з роботи з думкою про те, щоб якнайшвидше прийти додому і просто лягти. Черговий вибагливий клієнт, який сам не знає чого хоче просто виїв мені мозок. В останні місяці роботи це було нормою, вони наче хороброї води випили і робили все, аби просто вивести мене з себе.

Надворі було сонячно, хоч щось радувало, дорога йшла через гарний парк, де завжди багато зелені і постійно співають пташки. Проходячи повз те місце я навіть виймала навушники з вух, аби просто насолодитись природою. Там майже завжди людно, батьки з дітьми повільно прогулюються алеями, власники собак вигулюють їх під веселий гавкіт своїх улюбленців і звісно завжди поспішаючі працівники сфери обслуговування у яких немає часу навіть поїсти бігали по своїм справам. Одним словом, життя в цьому місці вирує.

Вся ця атмосфера мені навіть трохи підняла настрій і посмішка сама собою зʼявилась на обличчі. У всій цій метушні я помітила якийсь натовп навколо магазинчика якого раніше тут ніколи не помічала, коли вони тільки встигають відкривати щось нове, от уже ці біснесмени. Але все ж цікавість взяла гору і я стала однією з тих зівак які зібрались подивитись що там і як.

Черга рухалась дуже повільно, хоч це мене і бісило, але ще більше підживлювало цікавість, що ж змушує людей тут так довго стояти. Можливо теж, що і мене? Впертість і крапелька егоїзму, як це, вони першими дізнаються що там, а я ні? Так не піде, шановні. Нарешті я підійшла до входу - це виявився маленький магазинчик оформлений під старину. Потерті вінтажні дверцята, навіть ручка виглядала наче золота, от дають ці маркетологи. В достатньо маленьких вікнах виднівся натовп людей які чекають своєї черги на касі. Та що ж там такого цікавого, хай йому.

Через ще хвилин 10 я нарешті зайшла в середину і була приємно вражена, на відміну від достатньо вінтажного вигляду магазину зовні, в середині все було досить сучасно. Вивіска над касою писала «Лимонад долі». Що? Вони серйозно? Я чекала півгодини просто заради звичайного лимонаду? Тобто така черга тут тільки через те, що людям просто стало спекотно і вони вирішили освіжитись? Розчарування нарило з ніг до голови. Чому не можна було зробити вивіску ззовні щоб було зрозуміло, що нічого цікавого тут немає. Їх маркетологи явно заслуговують на премію.

Але ж не дарма я тут стільки часу стирчала, та і на вулиці дійсно спекотно, освіжитись може бути не такою і поганою ідеєю. Ненавиджу спеку і день народження своє в середині літа через це ж ненавиджу. Чому я не народилась зимою, мене завжди тягнуло кудись на північ, а я, як на зло, живу в найпівденнішій частині країни, де влітку спека така, що жодні кондиціонери не рятують. В цих роздумах підійшла і моя черга робити замовлення. Нарешті можна подивитись меню і обрати, що б я хотіла випити. Яке ж було моє здивування, коли я побачила що в меню лише один вид лимонаду. Один! Ну це вже правда знущання якесь.

Касирка була привітлива, не розумію, як можна залишатись привітливою коли за день комунікуєш з такою кількістю людей, вони явно з якимись супер силами. Вибору не лишається, візьму те, що є.

— Добрий день, що для себе обрали? — з усмішкою запитала вона.

Серйозно? Це якийсь жарт? Що обрали з одного лимонаду в меню? З почуттям гумору у неї явно все добре.

— Вітаю, так, мені «Лимонад долі», будь ласка. 

— О, чудовий вибір, ви перша хто його обрав!

Дуже дотепно, тут крім мене з десяток людей які стоять вже з придбаними напоями, а я перша хто обрав лимонад який в асортименті один? Сперечатись і перепитувати не було вже ні сил, ні бажання. Я вже стільки стою в цій черзі, що єдине, що я хочу це просто випити хоч чогось прохолодного. Коли я розрахувалась працівниця попросила нікуди не йти і почекати кілька хвилин поки вона зробить мій напій. 

На мій подив він дійсно виглядав не так, як у інших покупців. Люди стояли з напоями всіх кольорів веселки, а мій чомусь був максимально чорним, наче це якесь чорнило, а не лимонад. В момент коли дівчина передавала мені стакан, мені здалось, що на секунду її погляд став серйозним і над напоєм наче забігали якісь іскри, але в такій спеці здатись може все, що завгодно. В момент коли я брала стакан, вона неочікувано сказала: 

— Нічого в житті не буває просто так. Якщо ти готова змінити життя назавжди - пий, якщо ж ні, то просто залиш на столі і йди.

У мене волосся стало дибки! Не від страху, ні, я розуміла, що скоріше за все це просто такий маркетинг, все ж дайте премію своїм маркетологам! Якщо чесно я сама не знаю чому, наче в середині мене в цей момент прокинулось, щось чого я і сама раніше про себе не знала. Я постаралась посміхнутись, щоб не видати своєї розгубленості і як можна швидше пішла в сторону виходу з магазину.