Розділ 1

Джейн

I

      Скільки разів ви закохувалися? Не просто симпатія чи мимовільне вподобання, а шалене кохання? Я — ніколи. І моя подруга, а донедавна сусідка по кімнаті, про це знала. Однак їй не завадило потягнути мене на виступ якоїсь місцевої письменниці, яка пише, цитую: «Про кохання, що нас оточує, а не таке, як у голлівудських фільмах. І взагалі, у її героїв є реальні прототипи».

      — Навіть той накачаний засмаглий мільярдер, який закохався у розлучену домогосподарку з небритими пахвами? — глузливо запитую я у Дейзі, яка крокує зі мною під руку.

      — О, то ти все ж таки читала!

      Підловила. Бачу її посмішку і розумію, що день вдався. Хоч мені й доведеться вистояти в черзі за автографом письменниці, чий роман я ледь дочитала.

      Після зустрічі ми з Дейзі пообідали у кафе «Чотири коти» (і там немає жодного кота), а опісля я повернулася на роботу. Разом із подругою ми працювали у книжковому магазині, об’єднаному з кав’ярнею. Щось на кшталт: «Випийте горнятко еспресо і дочитайте ту п’єсу». Цей неймовірний слоган вигадав наш бариста Рік. Він же — мій колишній, з яким я мала стосунки рівно 11 днів. Мабуть, ми й розлучилися в той самий час. Як я вже казала, мені не доводилося закохуватися, тож пояснювати причину розставання буде зайвим.

      Коли я буквально забігла у магазин-кав’ярню, Рік готував каву в апараті. Я пробігла повз столики, краєм ока помічаючи відвідувачів: молода пара, дідусь із якоюсь дивною твариною (ховрах?) та хлопець, який схилився так низько до столу, що важко було розгледіти обличчя. Така кількість відвідувачів — непогано для понеділка.

      — Що ти тут робиш? — запитав Рік, коли я підійшла до стійки.

      — Сьогодні мають привезти партію коміксів. Хочу їх розкласти.

      — Ти могла б зробити це завтра, а не у вихідний.

      Ми з Дейзі мали лише один спільний вихідний — понеділок. Ми обрали день, коли мали найменше відвідувачів, щоб Рік міг одночасно працювати і в книжковій крамниці, якщо навідається покупець. Такий графік він запропонував сам, аби ми з подругою мали вільний час разом. До цього доводилося працювати в різні зміни, а ввечері кожен мав свої справи.

      — Можливо, завтра у нас буде аншлаг, — я загадково посміхаюсь.

      Рік видає напій і повертається до мене, очікуючи продовження.

      — Дейзі хоче домовитися з однією письменницею, щоб вона влаштувала фан-зустріч у нашій крамниці. Ми надамо залу, смаколики, безкоштовну каву від найкращого у місті баристи, а вона приведе до нас клієнтів.

      — А ви, дівки, дарма час не витрачаєте, — каже Рік і повертається до роботи.

      Я озираюсь, щоб ще раз оглянути зал. Знову затримуюсь на хлопцеві, але цього разу він дивиться в мій бік. Я мигцем відводжу погляд і почуваюся сором’язливою школяркою. Якого біса він такий гарний? І чому один у кав’ярні? У відсотковому відношенні приблизно 10% хлопців залишаються посидіти за столиком на самоті. Інші або беруть каву з собою, або мають компанію.

      Ймовірно, Рік простежив за моїм поглядом, бо в наступну хвилину попросив про допомогу: прибрати столик неподалік від незнайомця. Протираючи ганчіркою стіл, я не підводила очей. Краєм ока помітила рух. Незнайомець змінив позу. Тоді я готова була закластися, що він спостерігає за мною. Невеличка частинка моєї самозакоханості давала надію на те, що він просто любується мною. Можливо, він теж подумав: «Якого біса ця красуня тут робить? Чому протирає столи?». Від цієї думки я посміхнулася.

      Раптом красень-відвідувач підвівся і вийшов із кав’ярні. Я подивилася на двері й мене охопило почуття розчарування. На що я сподівалася? Що це була моя доля? Відчуття гіркоти виникло не через те, що мені сподобався хлопець, а радше через невдалу спробу привернути на себе увагу. Бо раніше я ніколи так не вчиняла і не розуміла дівчат, які вдаються до будь-яких хитрощів, аби лише змусити чоловіків з’їдати їх очима.

      — Ти знаєш того хлопця, який щойно вийшов? — запитала я у Ріка.

      — Того солодкого круасанчика?

      — Фу, припини.

      — Хіба ви не так кажете на привабливих чоловіків?

      — Лише у твоїй схибленій уяві про жінок.

      Рік хмикнув і продовжив прибирати біля кавового автомата. А я чекала відповіді на своє запитання. Невже цей незнайомець дійсно мене так зачепив? Це не в моєму стилі. Рік теж звернув увагу на свою подругу.

      — Ой-ой, здається, наша холодна Джейн запала...

      — Холодна? Оце так! — Я ляснула Ріка ганчіркою. — Ти б ще прозвав мене Джейн Доу!

      — О, дякую за ідею! А якщо серйозно, то цього хлопця бачу вперше. Можеш написати свій номер на серветці й замість цифри 0 намалювати сердечко. Я обов’язково йому передам, якщо він прийде, — Рік підморгнув мені й, сміючись, пішов робити замовлення.

      На мить я замислилася, що б вийшло з цієї ідеї, і вирішила все ж зосередитися на коміксах.

II

      — Ні, ви не можете повернути цю книгу, бо вона має пошкодження.

      — Ще раз повторюю: я не користувалася нею! Обміняйте на іншу, — наполягала покупець.

      Я терпляче пояснюю жіночці, що це неможливо, оскільки її книгу ніби намагалися поділити між собою собаки. І мене справді дивує, що вона не помічає цього. Чи вміло робить вигляд, що не помічає. Суперечка продовжується ще кілька хвилин і врешті-решт, знесилена цим діалогом, я поступаюсь. Щаслива жіночка вибирає собі іншу книгу, а я розглядаю понівечений примірник, прикидаючи, як привести його до ладу.

      — Я б не погодився.

      Підіймаю очі й бачу перед собою того самого незнайомця з кав’ярні. Його блискуче чорне волосся трішки спадає на очі. На неймовірні темно-зелені очі... Він дивиться на мене, примружуючись, ніби від мене б’є дуже яскраве світло.