Пролог

Ліміналіс (з лат. liminalis — «пороговий», «межовий», «той, що перебуває на межі»)

ПРОЛОГ

   Мене вирвало на підлогу. Я стояла навкарачки і навіть не намагалася підвестися. А навіщо? Після побаченого я ніби змирилися з тим, що на мене чекає, хоча гадки не мала, що саме. 

   Підіймайся! Ти маєш встати!  

   Знову цей голос у голові. Я закриваю вуха руками і тисну щосили, аби лиш це припинилося. Чую, як він підійшов. Сів біля мене, взяв за руку і стиснув біля зап'ястка. Мені не було боляче. Або я не відчувала болю через шок. 

— Ти знаєш, хто ти? — питає він. 

  Нічого не кажи! Мовчи, мовчи, мовчи... 

   Я хитаю головою. 

— Невже не вистачає сміливості зізнатися? 

  Відчуваю солоний смак сліз на губах. Сльоза цівкою стікає по бороді й капає на підлогу переді мною. Я не звожу очей з маленької калюжки: суміші сліз та блювоти. 

— Навіщо ти... — ледь чутно видавлюю з себе, — навіщо ти це зробив? 

   Він дивиться в бік іншої кімнати, де на підлозі лежить тіло мого собаки. Теж хочу подивитися, але страх побачити щось жахливіше, ніж я собі уявляю, переборює почуття надії. 

— Твій пес напав на мене. 

— Вона... Кориця. І вона захищала мене. 

— Ні. Вона захищала свою територію, на яку я вдерся. Втім, це вже не важливо. 

   Він нахилився і спробував зазирнути мені в обличчя. Ми зустрілися поглядами, і в цю мить у мене промайнула думка: як такі гарні очі можуть належати покидьку? Очі, які ще кілька днів тому пʼянили мене? 

   Хотілося плакати і сміятися водночас. Здається, я була за крок від нестримної істерики, аж раптом він почав підводити мене. 

— Вставай, нас чекає весела прогулянка.