Перша частина

1.

Люблю я своє діло, бо саме для нього мене й народила мама третину століття тому. Йдеш собі наодинці з власною дурістю й нікчемністю і концентруєшся тільки на звуках. Здається я вже чую не тільки як соловей поправляє своє пір’я після дрімоти у тісному гнізді, а й навіть шерех голівок моху залітає до моїх вух. Дарма, що вони у навушниках. Чути я став значно більше. І себе, і світ. Більше того, наші ритми поєдналися наче дві змії у шлюбі. Лише у тому місці, якого я шукаю, щось пульсує, живе і бринить. Коли я його знаходжу, щось таке відбувається і в мені. Серце стукає об грудину, мене тіпає, аж сигаретний попіл сам збивається долу. Це наче танець, який, як і всі наші дії на цій нудній планеті: закінчується або вибухом екстазу, або гучним гарчанням здування, наче розв’язана кулька.

Сьогодні все складається, як і всі мої попередні сімнадцять походів. Звісно, їх у мене було на тисячу більше, от тільки вдалі трапляються зовсім не часто. Підкинутий до гори золотий денарій має впасти ребром у кротову нору. Він частенько так стає, але завжди неідеально. Кожен нахил свідчить про особливість наступного походу. От минулої повні, коли мене ледь не розірвало від радощів, цезар уткнувся носом у глиняну купу, але підморгував мені оком. І зовсім не дарма!

Насправді це був різновид римської золотої монети, яку називали сестерцій, а не денарій. Коли такими володіли воєначальники, або торговці. Хто з них приніс його на наші землі – золотий Цезар не розповів. Але, думаю, що власник цієї золотої копійки не дуже бідував. І не лише, завдяки своїй кмітливості. Це була не звичайна монета. Вона притягувала до себе. Інколи вона мене навіть лякала.

Минулої осені сестерцій став наче на ноги, та щей голосно відбив горіх, який впустила у нору якась необачна білка. Я вирішив, що це знак до тієї знахідки, яка задовольнить мого основного, та і єдиного клієнта, а мені таки допоможе вдовольнити Анічку та організувати черепашу ферму у Середземномор’ї. Та коли підійшов ближче, то зрозумів, що сестерцій вляпався у лайно якоїсь незнайомої мені тварюки. Ні, мене таким не налякати! Відмив свій талісман у воді мілкого Смотрича і тамував надію дюжинами кілометрів. Знайшов! Щось велике! Без особливого дослідження намагався його дістати і, думаю, підскочив як кішка, як тільки зрозумів, що саме знайшов. Авіаційна бомба, розміром з чималого кабана, яку я навіть надвередив лопатою, готова була рознести на молекули мене і сусідню кількасотлітню вежу. А все місто, певно б ще довго латало діри в будинках та стало б епіцентром роботи склярів з усієї країни.

На щастя, я тоді не вибив іскри і не вдарив до якомусь із капсулів. Так, навіть не відтряхнувшись від десятикілометрового болота і некліпаючи я забіг до першої поліційної сторожки. Все ще озираючись, я став під стіною без вікна й повідомив про знахідку. Мене вписали в реєстр як туриста, а потім навіть нагородити почесним знаком «помічника» поліції. Я бачив потім, як сапери підірвали того багатотонного кабана. Тоді ще на урочистості зазирнув президент, то він мені той знак і вручав. Спільне фото моєї блискучої посмішки та його дзеркальної лисини. Так мене і можна зустріти в мережах – одне фото, зате яке!

Сьогодні сестерцій занурив золоту голову імператора у мокрий ґрунт. Хороший знак! Правда, світанкову росу сколихнув пугач, а на монету з якогось дива залізла гусінь, такого поєднання ще не траплялося. Але ж передчуття хороше, може якраз сьогодні, я, нарешті, принесу Анічці бажаний діамант. Вона так часто про нього згадує, що вже і я мрію, про тих п’ять каратів. Раніше, правда в мене були інші плани на продукт моєї праці, але як не збочити від них, щоб не потішити той носик, що дивиться на хмаринки брів, й тоне у морській піні волосся, як тільки мені вдається її розсмішити.

Переконав себе? Так. І вже давно. Головне частіше собі повторювати і не згадувати ім’я тієї. Іншої. Як її звати? … Не пам’ятаю! Думаєте брешу? Забути ім’я тієї, після якої блукав наче переїжджений найіржавішим трамваєм їжак у тумані? Розчинився в її короткому, світлому, не кольору морської піни, але такому пахучому волоссі… і забув?!

Довго і методично витравлював її з себе, наче вибите аж на кістках тату. Не те що б речі чи фото, навіть за спільними друзями ганявся з палаючою головешнею та каністрою солярки. Лишився тільки один друзяка – Вітряк, на згадку про ті часи. Костею – на ім’я, його майже ніхто і не звав, бо вітрогонив по наших поверхах і вулицях наче молодий жеребець. Він нічого не міг мені нагадати, бо після однієї своєї пригоди замовк. Лікарі кажуть: з язиком і зв’язками все гаразд, але мовчить, хоч ти йому голки сунь під нігті. Я кілька разів його лякав, поїв самогоном до других півнів – ні слова. Лиш дивиться на мене гад, і здалеку, німотою нагадує про неї.

Коли пішли з інституту, він пішов до якоїсь бурси видавати там книги і заміняти вічно карвалольних викладачок. А що, і цигарка знайдеться, і м’яча з пацанвою поганяє, про турніки і гирі – годі й казати. І дівки березневими очицями постріляють у його бік. Вітряк же тільки на розмови слабий. А в іншому, хвалився колися – справжній ураган... Я так давно не чув його оповідей про «видатні» подвиги, що інколи його переможні битви та фантастичні знахідки стають основою моїх снів.

Раніше я до нього часто говорив. Навіть, коли побачив, що він вже назавжди замовк. Все чекав, що він згадає про ті часи. Ну й про ту, що вже згубила ім’я серед мого небагатого «містечка пам’яті» … А він писав лиш про бурсу та якусь дев’ятиструнну гітару, яку намагався опанувати. Такі хіба бувають?

Воно й на краще, що я втратив зв’язок із минулими мріями. «Країна скарбів», яку я задумав ще з тією, як же її, мене перестала хвилювати, як шрам від розсіченої брови. Тим маренням на зміну прийшли більш реальні. Звісно, не самі прийшли. Анічку ви вже знаєте. А є ще Марек. Коли побачив мою колекцію, то, здається, розучився дихати.