46

За дверима було темно. Полум'я в долоні освітило невелику кімнату. Вузьке ліжко, стіл, стілець, шафа. І більше нічого. Роксана впізнала її, хоча ніколи тут не бувала. Це була одна з тринадцяти кімнат того коридору. Та, з якої тієї ночі вибіг босоніж молодий Ірвен.

На спинці стільця висіла темна сорочка. На столі лежали кілька аркушів і ножик для пер. Біля ліжка стояли старі чоботи. Наче господар щойно вийшов на хвилину й ось-ось повернеться.

Двері зачинились за її спиною. Вона не здригнулась. Підійшла до столу. Аркуші були чисті, тільки на одному лишилась видавлена лінія від пера, ніби хтось почав писати й передумав. Роксана провела по ній пальцем. Нічого.

Вона й сама не знала, чого чекала. Листа? Визнання? Останньої відповіді? Крам уже дав їй усе, що міг. Навіть якщо не хотів.

Вона прибрала руку. І тоді почула дихання з-за шафи. Роксана обернулась, і полум'я піднялось вище. Тінь на стіні ворухнулась, і щось вийшло вперед. Ця істота не була схожа на жодну з тих, яких вежа випустила назовні. Майже людина. Висока, худа, з довгими руками й правильним, майже вродливим обличчям. Лише очі здавались неправильними. У них не було зіниць, а лише суцільне срібло.

Істота дивилась на неї спокійно. Роксана теж. Ніхто не рухався. Потім істота заговорила голосом Крама.

— Нарешті.

Роксана стиснула пальці, і вогонь спалахнув яскравіше.

— Ти не він.

Істота трохи нахилила голову. Той самий жест.

— Ти впевнена?

— Так.

— А якщо ні? — Вона ступила крок. — Ти ж прийшла за ним.

Ще крок. 

— За відповідями. 

Ще. 

— За тим, чого він не сказав.

Роксана не відступила.

— Ні. Я прийшла завершити зачистку.

Кутик рота істоти сіпнувся, майже в усмішці.

— Оу… Ось так? Так просто?

Роксана не відповіла. Монстр дивився на неї кілька секунд, а тоді засміявся. 

— Ти думаєш, тепер ти краща за нього?

Знайомий укол. Колись вона б відповіла. Сказала б, що хоча б не мовчала до смерті, що хоча б змогла подивитися правді в очі, що хоча б не лишить по собі такого. Слова вже майже злетіли з язика, але вона просто їх не сказала.

— Ні, — відповіла нарешті тихо. — Я про це не думаю.

Монстр застиг. І щось у кімнаті змінилось. Ледь-ледь, наче повітря стало легшим. Роксана відчула це, але не стала шукати пояснення. Істота кинулась уперед. Роксана встигла виставити руку, і вогонь ударив її в груди, відкинувши до стіни. Монстр не закричав, підвівся.

— Сильніше, — сказав він Крамовим голосом.

Роксана стиснула щелепи й ударила ще раз. Цього разу істота ухилилась, опинилась збоку й ударила. Роксана впала на коліно, і біль прошив плече. Вона відкотилась, підвелась. Монстр уже йшов до неї, не поспішаючи.

— Це ж те, чого ти хотіла. Довести. Що ти сильніша.

Роксана атакувала. Вогонь пройшовся по стіні, монстр ухилився.

— Що Вежа помилилась.

Ще удар. Цього разу влучила, і обличчя істоти почорніло з одного боку. Вона засміялась.

— Що всі вони помилились.

І всередині Роксани знову піднялось знайоме. Легіт. Верен. Двір. Вежа Бога. «Вежир». Усе могло повернутись за секунду. Усе життя вона вміла робити з цього вогонь. З образи — лють, з люті — силу. Вона знала цю дорогу надто добре.

Монстр підняв руки, і довкола нього з'явилися десятки ілюзій. Крам. Усі однакові. Усі дивились на неї.

— Давай, — злились їхні голоси. — Покажи.

Ілюзії рушили, і Роксана почала палити. Перша зникла. Друга. Третя. Четверта. Їх ставало більше, і вогонь ріс. А разом із ним поверталось старе відчуття. Ще. Сильніше. Більше. Поки не лишиться нікого. Поки вона не буде останньою. Поки не доведе.

Роксана опустила руки. Ілюзії зупинились. Вогонь довкола згас. Монстр посеред кімнати дивився на неї.

— Що ти робиш?

Вона важко дихала. Плече боліло, руки тремтіли.

— Не знаю.

Це була правда.

— Ти програєш, — насупилась істота.

— Можливо.

Слово вийшло легко. Набагато легше, ніж мало. Ілюзії довкола здригнулись.

— Ти помреш.

— Можливо.

По стіні пробігла ще одна тріщина. Монстр кинувся вперед. Цього разу вона не вдарила одразу. Дочекалась і в останню мить ступила вбік. Істота пройшла повз, і Роксана схопила її за руку. Вогонь спалахнув просто під пальцями, і монстр закричав.  Роксана відпустила. Він відскочив, обпалена рука неприродно звисала.

— Чому? — В його срібних очах була ненависть. — Чому ти не...

Він не договорив. Кімната здригнулась. По стелі пішла тріщина, шафа впала, ліжко розсипалось чорним пилом, стіл зник. Ілюзії Крама довкола почали танути одна за одною, поки від кімнати майже нічого не лишилось. Тільки чорний камінь і вони вдвох.

Монстр випростався, і срібні очі спалахнули яскравіше.

— Думаєш, цього досить?

— Ні, — сказала Роксана й ступила ближче. — І я не знаю, чого було б досить.

Вона підняла руку, і в долоні зібрався вогонь. 

— Але тебе треба прибрати.

Монстр засміявся. Роксана вдарила. Полум'я ввійшло йому просто в груди. Істота закричала, але цього разу не ворухнулась. Роксана тримала вогонь доки срібні очі не згасли. Монстр розсипався, і чорний пил осів на підлогу. Роксана опустила руку. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підлога здригнулась.

Вежа почала руйнуватись. Срібні лінії на стінах згасли, камінь почав кришитись. Дверей уже не було, а замість них відкрився коридор, у кінці якого пробивалось світло.

Роксана рушила туди. За спиною осипався камінь, тріщини повзли стінами. Вежа помирала, і Роксана не озиралась. У коридорі пролунав тихий голос Крама. 

— Роксано.

Вона зупинилась лише на мить і не обернулась.

— Прощавай, Ірвене, — сказала вона тихо в темряву перед собою.

Голос більше нічого не сказав і Роксана пішла далі. Уже біля виходу вона помітила, що щось стискає в лівій руці. Розтисла пальці. На долоні лежав маленький чорний уламок. Вона не пам'ятала, коли його підняла. Колись вона б його забрала на пам'ять. Як доказ, як останню річ від Крама, як щось своє. Вона поклала уламок на підлогу. І пішла далі.