45

Усе життя після Вежі вона будувала себе довкола втрати. У неї забрали — вона вистояла. Її зрадили — вона стала сильнішою. Вона вижила всупереч. І це теж стало формою величі. Мучениця власного майбутнього.

— Я навіть зі свого приниження зробила щось, чим можна пишатися, — сказала вона й тихо засміялась крізь сльози. — Це вже талант.

Жодної відповіді. Роксана підвела очі.

— Ти сказав, що шкодуєш, але ти не знав, що це змінить вежу.

Ось що було важливо. Верен не знав. Він попросив пробачення не заради спасіння і не тому, що хтось показав йому наслідок. Він уже помер. Не міг повернути собі життя, не міг повернути їй роки, не міг отримати нічого. Просто визнав.

І в грудях Роксани знову виріс страх, бо вона знала. Тепер знала все, і саме це псувало кожну наступну думку. Якщо вона зараз визнає свою гординю, чи не тому, що бачила власну майбутню вежу? Якщо відпустить образу, чи не тому, що боїться смерті? Якщо покається, чи варте це хоч чогось?

Ось вона. Пастка. Та сама, через яку правду ховали. Вона вже ніколи не зможе знати. Будь-яке правильне рішення тепер можна пояснити страхом. Будь-яку зміну — бажанням врятуватися.

— І що мені тепер робити? — спитала вона пересохшим горлом.

Верен не відповів. Звісно ж. І тоді Роксана зрозуміла просту істну. Не існувало способу довести власну щирість. Ні собі, ні Вежі, ні Богові, ні тому, хто визначав цю лихву. Вона могла змінитися й однаково лишити вежу. Могла померти, думаючи, що відпустила, а виявиться, що ні. Могла зробити все правильно й не отримати нічого.

Ось чого Крам не зміг прийняти. Він хотів знати міру. Хотів сам вирішувати, що з ним буде. Навіть його відмова каятися була формою контролю. Якщо немає гарантії, він не проситиме. І вперше Роксана зрозуміла, чого насправді вимагає від неї ця правда. Не правильних слів та не каяття як вчинку, а відмови від угоди.

Вона довго дивилась на старого чоловіка за столом. На руки, які носили її після травми. На обличчя, яке не підвелося, коли вона йшла до дверей. Колись він сказав: «Пробач мені». А вона відповіла: «Ти запізнився».

Тепер він не почує. Це не він. Цим словам нікуди дійти, і за них вона нічого не отримає.

— Я пробачаю тебе, діду, — сказала Роксана.

Верен не ворухнувся. Нічого не сталося. Ні світла, ні голосу. Тільки її слова в тиші й сльози, що текли самі, але щось у ній, що роками стояло перед дверима й чекало, нарешті перестало чекати.

Постать Верена зникла, і зала почала розсипатись. За кілька секунд Роксана вже сиділа просто на чорній підлозі. Довкола темрява. Ні картин, ні голосів, ні Крама.

Вона підтягла коліна до грудей і сиділа. Можливо, хвилину. Можливо, годину. Нового в голові не лишилось. Усю правду вона вже знала. Тепер із нею треба було жити. Вона спробувала сказати собі, що відпускає, і одразу стало гидко, тож вона замовкла й просто згадувала.

Легіт. Злість лишалась. Добре. Не треба вдавати, що її немає.

Верен. Біль лишався. Вона щойно пробачила його, але пробачення не стерло того ранку.

Синьва. І тут прийшов сором. Не образа, а саме сором. Роксана дозволила йому лишитись. Не відштовхнула, не вигадала виправдання. Так, вона не знала правди, але Синьва стільки разів показувала, що не може говорити, а Роксана не захотіла побачити, бо версія про зраду краще пасувала до того, ким вона себе вважала. Ще одна людина, яка її не обрала. Це було доволі зручно.

Вона сховала обличчя в коліна, а потім згадала себе біля входу. «Ця вежа моя». Їй захотілось засміятися. Навіть після всього, навіть щойно побачивши правду про Крама, вона однаково вирішила, що мусить зайти сама. Бо хто, як не вона? Найсильніша. Особлива. Та, що має право. Роксана провела руками по обличчю.

— Добре, — сказала вона. А потім ще раз, але уже тихіше: — Добре.

Вона не просила пробачення, бо ще не знала, в кого саме мала б просити. Не клялась змінитися. Не обіцяла більше ніколи не бути гордою — це була б брехня. Вона просто сиділа й визнавала те, що бачила.

Так. Вона пихата.

Так. Вона роками трималась за образу, бо образа дозволяла почуватися правою.

Так. Вона хотіла величі. Хотіла, щоб люди шкодували, коли її втрачали. Хотіла бути тією, без кого неможливо. Хотіла, щоб світ підтвердив усе, що їй казали з дитинства.

Так. Це частина її.

Роксана чекала. Болю, світла, голосу. Вежа мовчала. І тоді вона помітила, що знову чекає відповіді. Чи правильно, чи досить,чи зараховано, чи прощено.

— Ні, — сказала вона цього разу собі самій.

Гарантії не буде. У цьому й була вся суть. Скажи вона зараз правильні слова лише для того, щоб вежа подала знак, нічого б не змінилося. Роксана сперлась долонями на підлогу й повільно підвелась.

— Я не знаю, що буде після моєї смерті. — Голос тихо розійшовся темрявою. — Не знаю, чи з'явиться вежа. Не знаю, чи те, що я зараз думаю, має хоч якесь значення.

Серце билося швидко. Страшно було саме це: зробити крок без винагороди.

— І я не знаю, чи зможу стати іншою. Можливо, ні.

Вона заплющила очі. Перед нею знову стояла та майбутня вежа. Роксана не відвернулась.

— Але я більше не хочу все життя доводити людям, що вони мали обрати мене. Не хочу, щоб Верен помилявся все життя лише тому, що мені потрібен винний. Не хочу чекати, коли Легіт пошкодує. І не хочу карати Синьву за те, що вона не змогла врятувати мене від правди, яку сама ледве пережила.

Вона замовкла. Лишилось найважче. Не Верен, не Легіт, не Синьва. Вона сама. Та дівчина біля Вежі. Кілька секунд Роксана не могла вимовити, а потім змусила себе:

— І я не мала права на те життя лише тому, що мені його обіцяли.

Слова впали в тишу, і їй стало боляче, бо якась частина її досі хотіла заперечити. Хотіла сказати: але я ж заслужила. Я була найкращою. Я працювала. Я могла. І все це було правдою. Роксана дозволила цій думці пройти крізь себе, а тоді тихо сказала: