44

За дверима були тільки сходи. Вони йшли вгору майже вертикально й губились у темряві. Ні перил, ні стін, обабіч тільки чорний простір. Срібні очі, які вона бачила секунду тому, зникли так само раптово, як і з'явились.

Роксана постояла на порозі. Вогонь у долонях був готовий, але ніхто не нападав. Вона ступила на першу сходинку, потім на другу. Двері за спиною зачинились. Вона навіть не озирнулась. Піднімалась довго. Спершу рахувала сходинки, потім збилась. Сто. Двісті. Може, більше. Простір довкола не змінювався, лише десь унизу зрідка спалахували й гасли срібні лінії.

У якийсь момент Роксана зрозуміла, що не втомлюється, і це її насторожило. Після всього, що сталося за останні години, ноги мали тремтіти, спина — нити, легені — горіти, а тіло слухалось надто добре. Наче ці сходи були несправжні. Вона зупинилась і подивилась угору. Темрява.

— І що тепер?

Відповіді не було. Вона рушила далі, і на наступній сходинці під ногою хруснуло. Уламок білого мармуру. Роксана нахилилась і підняла його. Гладка поверхня, тонка золота прожилка. Такий мармур був у домі Верена.

Сходи зникли. Роксана стояла у великій залі родового маєтку. Світло падало крізь високі вікна, на стінах висіли портрети, у каміні горів вогонь. Усе було таким, яким вона пам'ятала, коли це ще був її дім.

На дальньому кінці зали стояло порожнє крісло Верена. Поруч було її. На столі лежали документи, родовий герб, печатка, листи з королівського двору. Роксані не треба було їх читати, щоб зрозуміти, що показує вежа. Життя, яке мало бути її. Архімагиня. Голова дому. Жінка, перед якою відчиняють двері ще до того, як вона попросить.

Вона торкнулась спинки свого крісла. Дерево було теплим. На мить вона навіть заплющила очі, і всередині щось боляче стиснулось.

Це було так легко. Просто стояти тут і казати собі те, що вона казала роками. Вона справді мала тут бути. Її готували до цього з дитинства. Вона працювала, вчилась, перемагала. Не просила, щоб довкола будували для неї це життя, але коли його збудували, повірила. Хіба це злочин?

Десь далеко пролунав її сміх, тільки він був дитячим.  У дверях майнула маленька дівчинка, руда, босоніж.

— Діду!

Верена не було, лише чутно його теплий голос:

— Не бігай.

— Я не бігаю!

Спогад був таким теплим, що від цього стало тільки гірше, бо Роксана раптом згадала не той день, коли Верен відрікся від неї, а сотні інших. Як він сидів біля її ліжка, коли вона хворіла, як ніс на руках після першої серйозної травми, як приходив на турніри, навіть коли мав справи при дворі, як посварився з наставником, що довів її до сліз та як казав, що вона може стати ким завгодно. Не тому, що вона онука Верена, а тому що вона Роксана.

Вона прибрала руку з крісла. Саме це вона майже стерла одним останнім днем. Не забула, але дозволила образі стати більшою за все інше, бо так було простіше. Якщо Верен лише зрадник, її гнів чистий. Якщо Легіт лише боягуз, її зневага справедлива. Якщо Синьва лише зрадниця, її власна жорстокість не має значення.

— Досить, — сказала Роксана, заплющивши очі.

Зала не зникала, вежа не нападала, не сперечалась і Роксана зрозуміла, що саме робить це місце нестерпним. Тут не було кого перемагати.

Коли вона розплющила очі, посеред зали стояв Легіт. Він був такий самий молодий, красивий у формі спадкоємця, як до розриву заручин. 

— Ні, — сказала Роксана.

Він не рухався. Вона знала, що це не він. Так само, як постать Крама не була Крамом, а лише пам'яттю, яку вона сама в собі носила.

— Навіть не починай.

Легіт мовчав. Вона відвернулась, але це не допомогло. Вона однаково бачила той день. Його руки, те, як він уникав її погляду, його слова про корону, репутацію, обов'язок.

Їй захотілось знову відчути знайому злість, і та прийшла майже одразу. Злість була зручною. Легіт мав лишитися, мав боротися, мав обрати її. Вони були разом з дитинства, він знав її, він не міг просто відступити, щойно Вежа сказала інше слово. Це було несправедливо.

Роксана стиснула кулаки. Так. Було. Вона не збиралась удавати, що ні. Він її зрадив, і те, що тепер вона бачила власну гординю, не робило чужих рішень правильними. Ця думка зупинила її. Роксана повільно обернулась до постаті.

Ось де вона весь час помилялась. Їй здавалося, що коли визнає щось у собі, мусить виправдати всіх інших. Ні. Верен однаково її вигнав. Легіт однаково відмовився. Синьву однаково зламала система, яка не лишила їй справжнього вибору. Ешелон однаково приховував, погрожував і карав. Правда про Роксану цього не скасовувала. Вона лише більше не дозволяла вважати себе єдиною невинною в цій історії.

Роксана видихнула.

— Ти вчинив як боягуз і я маю право злитися.

У грудях щось трохи відпустило.

— Але це не ти вкрав у мене моє життя. — Ці слова далися важче. — Бо воно ніколи не було моїм наперед.

Легіт зник. Зала лишилась, і Роксана стояла посеред неї сама. На столі з'явилась корона. Не справжня, а та, яку вона бачила на королівських церемоніях. Поруч печатка архімага, далі родовий перстень. Усе, що мало означати її майбутнє.

Роксана довго дивилась на них. Саме це тримало її роками. Не самі речі, а відчуття масштабу. Вона мала бути кимось. Не просто жити, працювати, бути сильною. Великою. Тією, про кого говорять, тією, чия присутність змінює кімнату, тією, яку неможливо відкинути назад.

Вона торкнулась корони, і перед очима одразу виросла її майбутня вежа. Вища за всі, а її істоти йшли світом із високо піднятими головами. Роксана відсмикнула руку, але вежа не зникла. Усередині неї вона побачила себе, свій образ. Вона сидить високо над усіма, люди внизу маленькі, і ніхто не може сказати їй, що вона помиляється. Ніхто не може піти. Ніхто не може забрати її місце.

Ось що було під усім. Не лише жага слави. Страх бути непотрібною. Страх стати звичайною. Страх, що якщо вона не найкраща, то її можна не обрати.