43

Роксана застигла. Вона стояла там само, де стояли вони. Вежа показувала їй те саме, що керівник показав тринадцятьом, а дванадцятеро з них цього не витримали.

Картина наблизилась. Майбутня вежа нависла над нею, і істоти біля її підніжжя повільно, одна за одною, повернули голови до Роксани. Страх піднявся в ній хвилею, той самий, що зламав дівчину з косою. Він шепотів, що краще не знати, що можна вийти з цієї зали, як колись вийшов Ірвен, що можна просто не дивитись. Він же вижив. Він прожив двісті років.

«Відвернись», — сказав хтось Крамовим голосом. Тихо, майже лагідно. — «Я відвернувся».

Роксана заплющила очі. Можна було відвернутись, можна було піти, можна було сказати «це не я» і вірити в це до самої смерті. Ірвен вибрав це і жив із цим двісті років, сам, із дванадцятьма мертвими, і помер, так і не дозволивши нікому стати поруч, а можна було зламатись. Як ті дванадцятеро. Побачити — і втекти туди, звідки вже не повертаються.

Роксана розплющила очі.

— Ні, — сказала вона тихо. — Я подивлюсь.

Вона не відвела погляду, коли вежа наблизилась. Не відвела, коли побачила місто біля її підніжжя, і вулиці, і людей, які не встигли відійти. Не відвела, коли одна з красивих істот схилила голову над жінкою, що впала на коліна, оцінила її й пішла далі, наче та була пилом. Не відвела, коли побачила, що в основі вежі, в самому її серці, сидить Роксана. Старша, у прекрасному вбранні, з високо піднятою головою. І усміхається так, як усміхаються люди, які певні, що все навколо їм належить.

Вона дивилась, доки картина не скінчилась. До кінця і лишилась. Не втекла в «це не я», не втекла в страх, не втекла в смерть, а просто сиділа на холодній підлозі серед видінь і дивилась на те, ким могла стати, поки не перестала шукати виправдань.

Так. Це могла бути вона. Не зараз. Не обов'язково, але могла. Ось що бачила Вежа. Не вирок неминучості, а правду про напрямок. Якби нічого не змінилось, якби вона прожила все життя з певністю, що світ їй винен, якби отримала все, що їй обіцяли, і ніхто ніколи не змусив би її глянути на себе. Можливо, вона б так ніколи й не побачила того, що в ній росло. Вежа побачила.

Сльози падали Роксані на руки. Усе її життя раптом змінило сенс. Вона завжди думала, що Вежа покарала її. Відібрала Орден, Легіта, Верена, дім, майбутнє.

Але Вежа не відбирала нічого. Вона лише назвала. Решту зробили люди. Легіт. Верен. Двір. І вона сама. Вежа не наказувала дідові відректися від неї, не наказувала Легіту розірвати заручини, не наказувала двору дивитись на неї як на прокляту. Вежа сказала одне слово, а люди надали йому решту значень. І всі ці роки Роксана ненавиділа вирок, не розуміючи, що він означав. Це було не покарання, а попередження. шанс. Можливо, останній.

Перед нею постав Верен за своїм столом. «Я обрав свою гордість». Він побачив її, назвав. Перед смертю зрозумів, ким був і його вежа стала греблею. 

Ральм, де хтось одночасно тримав і відпускав. Кімната з дитячими чашками, до якої монстри не могли піднятися, і все решта, що вирвалось на волю. Аскер, що не підпускав до себе. Вейлор, який простояв добу й розсипався, бо борг був замалий, щоб утримати форму. Усе сходилось.

Вона подумала про Синьву, і в грудях щось обірвалось. Три тижні. Сліди на зап'ястках. «Іноді, коли дізнаєшся щось зайве, тобі вже не дають просто піти». «Інший варіант був гірший». «Мене поставили перед...»

Синьва не домовлялась, не вибирала Ешелон, не зраджувала. Вона дійшла до тієї самої правди, її спіймали й поставили перед вибором між Ешелоном і стратою. І вона мовчала, бо не могла говорити. Так само, як Крам. Так само, як тепер не змогла б говорити сама Роксана, якби вийшла звідси, а Роксана стояла перед нею на сходах і казала: «Значить, вибір у тебе все-таки був».

Сором ударив сильніше, ніж будь-яка з картин і правда зробила нестерпними багато її власних рішень.

Коли Роксана підвела голову, перед нею стояв Крам. Теперішній. Той, якого вона знала. Сорок п'ять років на вигляд, утомлене обличчя, сивина біля скронь, руки в кишенях.

Вона знала, що це не він. Не душа і не свідомість. Вежа. Пам'ять. Його борг, що навчився носити його обличчя. І носив його так само бездоганно, як носив він сам. Маска. Двісті років маски, але це не мало значення.

Роксана підвелась.

— Ти знав про мене. Від першого дня.

Він мовчав.

— Коли мене привели сюди, ти вже знав, що означає «вежир». Знав, що Вежа побачила в мені.

Постать ледь нахилила голову набік. Цей жест. Такий знайомий. Роксана стиснула зуби.

— Тому й не жалів мене.

Крам холодно усміхнувся. 

— Ти хотів, щоб я дійшла сама, тому й відганяв, тому й погрожував, тому не сказав навіть тоді. — Голос затремтів. — І ти знав, що буде з тобою.

Щось у його обличчі ледь помітно змінилось. 

— Ти знав! Коли лежав у мене на руках, ти знав, що це нічого не змінить, якщо ти скажеш, бо ти знаєш правило! Я благала тебе! — Вежа здригнулась, і срібні лінії на стінах спалахнули. — Я просила хоч одне слово, а ти просто дивився.

Тиха зверхня усмішка. Роксана вдарила його. Рука пройшла крізь тіло.

— Ненавиджу тебе. Чуєш? Ненавиджу!

Ще удар. Нічого.

— Ти навіть помер так, як хотів. 

Слова застрягли в горлі. Роксана відступила. Постать Крама усміхнулась ширше, і їй стало холодно.

Ось що було найгіршим. Крам був її дзеркалом. Його гординя не була схожа на її. Він не хотів корони, слави, не вважав себе найсильнішим, але в основі лежало те саме переконання, що тільки він має право визначати власну міру. 

А вона? Скільки разів робила те саме? Сама вирішила, що Синьва її зрадила. Сама вирішила, що Верен забрав у неї все, що Легіт мав обрати її, що Вежа помилилась. Сама прийшла сюди, попри Синьву, попри Торена, бо...

«Бо ця вежа моя».

Вона сказала це годину тому, біля входу. Роксана зблідла і перед нею знову виросла її майбутня вежа.