42

Роксана різко вдихнула й зрозуміла. Ще не всю правду, але основу. Магія не була безкоштовною. Не в тому примітивному сенсі, що за кожен вогняний удар треба платити кров'ю. Інакше. Людині давали силу — більшу, ніж іншим і разом із нею більшу вагу всього, що вона робила з собою, з іншими, з власною душею. Те, що не повернуто за життя, поверталось після смерті. З лихвою.

Перед нею промайнуло чуже життя. Сильний, жорстокий чоловік. Він зраджував, принижував, використовував людей і завжди знаходив собі виправдання. Смерть. Темрява вирвалась назовні, і з неї постала вежа, з якої одразу полізли монстри.

Інше життя. Жінка, яка теж зробила багато такого, за що мала відповідати, але наприкінці змінилась. Визнала, повернула, що могла, просила пробачення там, де ще могла. Не тому, що знала про ціну, а просто більше не могла жити так, як раніше. Коли вона померла, вежа з'явилась теж, але всередині істоти кидались на стіни й не могли вийти. Щось їх тримало.

Роксана перестала дихати. Кабінет. Рука діда, що розсипалась темним пилом. «Я не хочу, щоб вони вийшли звідси».

— Діду...

Третє життя. Старий маг на смертному ложі. Йому показали правду й майбутню вежу. Він злякався, почав просити пробачення, плакав, називав свої злочини один за одним, клявся, що шкодує. Помер. Його вежа виросла величезною, і монстри вийшли з неї одразу.

— Чому? — прошепотіла Роксана.

Відповідь прийшла не словами, а відчуттям, і від нього стало нудно. Бо він не шкодував. Ні. Він боявся. Не чужого болю, не того, ким став. Наслідку.

Роксана затулила рот рукою. Ось чому таємниця була такою жорстокою. Маг, який знав, що щире каяття змінює те, що лишиться після нього, вже не міг бути певен навіть власного каяття. Кожне «пробачте» могло виявитися спробою врятувати себе. Знання саме псувало можливість. Скажи світові правду, і він не отримає тисяч щиро покаяних людей. Він отримає тисячі наляканих, які перед смертю промовлятимуть правильні слова й самі не знатимуть, чи шкодують насправді, а вежі прийдуть однаково. Жорстоко. Жахливо, але не безглуздо.

— Тому ти мовчав, — прошепотіла вона, і по щоках потекли сльози.

Тринадцятеро досі дивились, але уже ніхто не жартував. Дівчина з косою плакала. Один хлопець хитався, інший стояв зовсім нерухомо, а керівник показував далі. Занадто далі. Не тільки природу веж, а їхні власні.

Перед кожним із тринадцяти виникла тінь — те, що могло лишитись по ньому. Високий хлопець, той, що жартував з Ірвеном, побачив величезну вежу й відсахнувся.

— Це не я.

Керівник мовчав.

— Я сказав, це не я!

Дівчина з косою закричала. Перед нею стояла її вежа, і на її стінах проступали обличчя.

— Приберіть! Приберіть це!

Хтось упав. Хтось благав зупинитись. А керівник продовжував, і Роксана з жахом зрозуміла істину. Він вірив, що правда зробить їх сильнішими. Що побачивши, до чого можуть прийти, вони зміняться. Він не розумів головного. Після правди будь-яка зміна вже була отруєна страхом.

Ірвен стояв ще кілька секунд, а потім різко відвернувся.

— Досить.

— Повернись, Ірвене.

— Ні.

— Це наказ.

— Тоді карайте.

— Ти маєш побачити до кінця.

Ірвен глянув на чорну поверхню, і Роксана побачила в його очах страх. Справжній страх, але поверх нього було ще щось інше. Там була та сама впертість, яку вона бачила в його очах перед смертю.

— Не має значення, що я маю.

— Ти не розумієш наслідків.

Він коротко всміхнувся.

— Це ви не розумієте.

І вийшов із кола. Просто пішов, не побачивши кінця. 

Наступна картина прийшла без попередження. Ніч, коридор Ешелону, тринадцять дверей. Тиша. Потім глухий удар. Десь розбилось скло. Ірвен вийшов у коридор босоніж, ще сонний.

— Що...

Перші двері. Роксана побачила тільки ноги дівчини з косою, а над ними ремінь. Ірвен застиг.

— Ні.

Він кинувся до других дверей. Кров. Треті — розчахнуте вікно. Четверті — хлопець на підлозі.

— Ні. Ні!

Він біг від кімнати до кімнати, і Роксана бігла слідом, хоча знала, що це лише пам'ять.

— Покличте когось! Хто-небудь!

Ніхто не відповідав. П'ята. Шоста. Сьома. Дванадцята. Не всі пішли однаково, але всі майже одночасно. Хтось лишив записку, хтось ні. Хтось до останнього намагався знищити власне тіло так, щоб від нього не лишилось нічого. Не допомогло.

Коли помер останній, земля здригнулась. Ірвен вибіг надвір, і Роксана за ним. Перша вежа вже росла. Потім друга. Третя. Десь далеко, в різних місцях, але одна за одною. Дванадцять.

Ірвен закричав. Роксана не впізнала цей крик. У ньому не було нічого від чоловіка, якого вона знала. Він просто стояв і кричав, а довкола починав рушитись світ.

Картини мигтіли одна за одною. Село, з якого тікають люди. Вежа серед поля. Дитина плаче біля мертвого коня. Місто зачиняє ворота, а монстри лізуть через стіни. Групи Ешелону не встигають. Горять будинки, і тіла лежать уздовж доріг. Сотні. Потім тисячі. Рік попелу. Пошесть, якої не було.

Дванадцятеро молодих магів, які померли від жаху перед власними вежами, лишили по собі саме те, від чого тікали, а посеред руїн стояв Ірвен. Єдиний. Не тому, що він був сильніший, не тому, що знав щось особливе. Він відмовився дивитись, бо його гордість, його вперте «я сам вирішу, що мені знати», того разу врятувала йому життя. І лишила його з дванадцятьма мертвими на два століття.

— Ти не був винен, — прошепотіла Роксана.

Він її не чув. Стояв серед тіл і дивився на вежі. 

Світ змінився знову, і перед Роксаною постала Вежа Бога. Справжня. Та, якої торкались вступники, тільки набагато більша, ніж вона пам'ятала. Люди підходили до неї один за одним. Доторк. Світло. Рішення. Вогонь. Вода. Земля. Цілительство. Алхімія.

Тепер Роксана бачила те, чого не бачила тоді. За кожним вступником стояла тінь. Не вежа ще — можливість. Майбутній борг. У когось майже нічого. У когось невелика темна споруда. У когось — більше. І іноді Вежа казала: