41

Темрява за спиною зімкнулась одразу. Роксана обернулась на звук каменю, що зійшовся позаду, і кілька секунд дивилась на суцільну чорну стіну. Там лишились Синьва й Торен. Люди, яких вона мала дочекатися. Підкріплення, яке мало прийти. Усе, що робило цей вчинок хоч трохи схожим на звичайну зачистку. Вона торкнулась стіни долонею. Холодна.

— Добре, — прошепотіла Роксана. — Тоді сама.

Над пальцями спалахнуло полум'я, слабше, ніж зазвичай. Тільки тепер вона відчула, наскільки виснажена. Руки ще боліли після попередньої вежі, у боці тягнуло від удару, а форма була в чужій і власній крові та в крові Крама. Вона глянула на темну пляму на рукаві й одразу відвела очі. Не зараз.

Попереду тягнувся довгий коридор. Гладкі, майже чорні стіни прорізали срібні лінії, які вона бачила ззовні. Тут вони здавались живими. Повільно пульсували, сходились і розходились, ніби під каменем текла власна кров.

Роксана рушила вперед. Вона чекала нападу. Монстрів, голосів, Крама. Особливо Крама, але вежа мовчала, і за кілька хвилин ця тиша стала гіршою за будь-який рев. Вона знала, що десь усередині є істоти. Бачила тих, кого вежа вже випустила, чула, як вони говорять його голосом, як дивляться згори вниз. Так, як він ніколи не дивився на людей відкрито, але міг би.

— Ну давай, — тихо сказала Роксана. — Ти ж цього хотів?

Жодної відповіді. Коридор скінчився раптово, і перед нею відкрилась кругла зала. Посередині стояло дзеркало. Спершу Роксані здалося, що це просто чорна плита. Потім вона побачила срібну раму, високу, майже до стелі, і форму, яку впізнала ще до того, як підійшла ближче. Вежа Бога. Не справжня — менша, спотворена, але схожа настільки, що в животі одразу похололо.

— Ні.

Вона відступила на крок. Дзеркало засвітилось. І Роксана побачила себе. Не теперішню, а ту, двадцятиоднорічну, у білому вступному одязі. Чисту, доглянуту, з високо піднятою головою. За кілька хвилин до того, як її життя розсипалось.

Вона майже забула, якою була того дня. Не зовні — це вона пам'ятала. Забула відчуття. Ту абсолютну впевненість. Дівчина в дзеркалі стояла серед інших вступників і навіть не дивилась на них. Просто вони не мали для неї значення.

Вона знала, що буде. Вогонь. Орден. П'ять років Академії. Двір. Шлюб із Легітом. А потім, колись, місце Верена. У неї не було сумнівів. Так мало бути.

Дівчина в дзеркалі простягнула руку й торкнулась чорної поверхні. Світло залило залу, і Роксана здригнулась. Тіло й досі пам'ятало цю мить. 

— Вежир.

Слово прозвучало не голосом магістра й не голосом Вежі. Звідусіль.

— Я знаю, — сказала Роксана крізь зуби.

Відображення не зникло. Довкола нього почали з'являтися інші картини. Їй шість. Тренувальний двір, обгорілі мішені, приголомшений наставник. Верен сміється й гладить її по голові: «Я ж казав. Наша Роксі особлива».

Їй десять. Перший справжній турнір. Суперниця плаче після поразки, а Роксана навіть не дивиться на неї. «Вона просто слабша».

Тринадцять. Верен представляє її при дворі, люди обертаються й шепочуть: «найсильніший вогонь за кілька поколінь», «онука архімага», «майбутнє дому». І її молоде обличчя світиться задоволенням.

— Припини, — сказала вона.

П'ятнадцять. Легіт подає їй руку після танцю, хтось жартує про весілля, а вона не червоніє. Наче вже знає, що це правда. Дев'ятнадцять. Суперечка з наставником: «Якщо я вже сильніша за половину ваших випускників, навіщо мені вчитися тому, що я й так умію?»

— Досить!

Її власний голос відповів із різних боків зали. «Я буду найсильнішою». «Я виграю». «Це моє місце». «Я заслужила». «Я маю».

Роксана підняла руку, і вогонь ударив у дзеркало. Полум'я розтеклось по чорній поверхні й згасло. Жодної тріщини.

Картини змінились. Тепер вона бачила себе після вступу. Порожня, принижена, в коридорі Академії. Легіт із холодною, обережною відмовою. Верен, той день, очі, які вона знала все життя, і слова, після яких у неї більше не було дому. Вона на підлозі своєї кімнати: «Вони забрали в мене все». Перший день в Ешелоні: «Я не така, як вони». Перша зачистка: «Я не мала тут опинитись. Я мала стати кимось більшим. Це було моє».

Роксана відступила. Це вже була не просто пам'ять. Вежа витягувала те, чого вона ніколи не казала вголос. Те, що навіть сама перед собою називала іншими словами: образою, несправедливістю, зрадою, втратою. І все це було правдою. Її справді зрадили. Від неї справді відмовились. У неї справді забрали майбутнє, яке обіцяли все життя, але під цим...

— Ні, — Роксана різко похитала головою. — Ні.

Дзеркало почорніло. На кілька секунд стало так тихо, що вона чула тільки власне дихання. Потім поверхня засвітилась знову. І цього разу там був Крам. Роксана впізнала його не одразу. Хлопець був худіший, обличчя м'якше, волосся повністю темне. У ньому не було й сліду тієї постійної втоми, яку вона знала. Навіть стояв він інакше. Поруч стояли ще дванадцятеро. Тринадцять.

Роксана ступила ближче, і зала довкола неї почала змінюватись. Стіни відійшли, під ногами з'явився інший камінь, і вона опинилась серед них. Ніхто на неї не дивився. Це був спогад.

Дівчина з довгою косою нервово крутила ту в пальцях. Високий хлопець поруч із Крамом щось прошепотів йому на вухо, і той скривився.

— Якщо нас знову тягнуть слухати про техніку безпеки, я втечу.

— Ірвене, ти це кажеш щотижня.

— Колись зроблю.

Дівчина з косою засміялась. Ірвен. Роксана стояла посеред чужого спогаду й не могла відвести від нього очей. Він жартував. Легко, без тієї сухої короткої насмішки, яку вона знала. Він був живий. Звичайний хлопець, якого друзі кличуть на ім'я.

Попереду стояв чоловік у формі Ешелону з відзнаками керівника. Попередній очільник. Той самий, чиє ім'я затерли так, що папір став прозорим, і чий розмашистий підпис з довгим хвостом стояв під наказом про допуск. Він дочекався, поки всі замовкнуть.