40

Підлога під ними здригнулась, наче щось ударило знизу, з самого серця вежі. Роксана підвела голову. Довкола сипалось каміння. Торен стояв просто над нею й дивився не на стелю, а на Крама. На сіру шкіру, на борозни біля рота, на волосся, біле майже до прозорості. Синьва поруч досі затуляла рот рукою.

— Роксано, — хрипко сказав Торен. — Що це...

Він не договорив. Під тілом Крама по каменю пробігла тонка чорна тріщина. Синьва відсахнулась.

— Роксі...

Тріщина пішла далі. Друга з'явилась біля його плеча, третя — біля руки, яку Роксана досі стискала. Вона вже бачила це. Не так швидко, не так близько, але знала, що відбувається.

— Ні, — прошепотіла вона.

Камінь під ними почорнів. Роксана підвелась так різко, що мало не впала.

— Відійдіть.

— Роксано...

— Відійдіть від нього!

У її голосі було щось, від чого всі послухались. Синьва відступила першою. Роксана залишилась. Чорні тріщини розходились уже на кілька кроків довкола. Земля під Крамом повільно піднялась, раз, другий, наче дихала. Роксана дивилась і не могла поворухнутись.

— Не зараз, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не зараз.

Камінь під ним провалився. Тіло зникло в темряві, і Роксана кинулась уперед, але Торен схопив її за руку.

— Не лізь!

— Відпусти!

І тоді з підлоги вдарили стіни. Чорний камінь вирвався вгору з таким гуркотом, що люди попадали на коліна. Роксана затулила голову руками, а коли підняла очі, перед нею вже росла вежа. Росла просто всередині старої, ламаючи її. Стіни попередньої споруди тріскались і відходили вбік, поступаючись новим.

— Назад! — крикнув Торен.

Люди побігли, але Роксана не рухалась. Нова вежа була іншою. Це відчувалось одразу. Не було ні знайомої важкості, ні глухого тиску, які завжди йшли від інших веж. Тут було щось гостре. Щось, від чого хотілось випростатись, підняти голову й не відступати, навіть коли страшно.

По чорному каменю бігли тонкі срібні лінії. Верхівка пробила стелю старої вежі, і вниз полетіло каміння. Торен підбіг до Роксани й схопив її за плече.

— Ми виходимо.

Вона не ворухнулась.

— Роксано.

— Це він.

Торен замовк. Синьва підійшла ближче.

— Роксі.

— Це Крам.

Ніхто не знав, що на це сказати. Зсередини долинув перший звук. Це був не рев і не крик, а сміх. Тихий, чоловічий сміх. Потім він повторився, і тепер він звучав інакше. Десятки голосів, а може, сотні, які сміялись одночасно, наче хтось там, усередині, дивився на всіх них згори.

У стіні вежі відкрились вузькі чорні щілини. Роксана спершу подумала, що їй здалося. Потім одна пара повернулась до неї. Ще одна. Ще. Десятки очей, і всі дивились на неї. Синьва тихо вилаялась і схопила її за руку.

— Це не Крам.

Роксана подивилась на неї.

— Це точно він.

— Ні! Нам потрібно бігти!

Старі стіни вже не витримували. Якщо лишитись, їх поховає. Роксана нарешті відступила, і вони вибрались назовні майже бігом. Щойно останній боєць переступив поріг, стара вежа почала руйнуватись.

Люди розбіглись по схилу. Роксана обернулась. Серед уламків піднімалась вежа Крама. Вона вже була набагато вища за попередню, її верхівка губилась у хмарах.

— Так швидко не буває, — сказав хтось поруч.

Останнім часом Роксана надто часто чула це речення. З вежі знову долинув сміх, а слідом за ним гуркіт. Бічна стіна розійшлась, і з темряви вийшла перша істота.

Висока, майже людська. Вона йшла повільно, тримаючи голову так високо, ніби дивилась на всіх згори. На її гладкому обличчі не було рота, тільки вузькі очі. За нею вийшла друга, третя. Усі вони були абсолютно ідентичні. Стрункі, прямі та неприродньо красиві.

— До зброї! — крикнув Торен.

Істоти не нападали. Вони просто виходили, одна за одною, і ставали в ряд. Десять. Двадцять. П'ятдесят. Роксана дивилась на них, і всередині наростав холод. У Верена монстри рвались назовні, а він їх тримав. Тут ніхто нікого не тримав. Вежа сама випускала їх. Наче показувала. Наче хвалилась ними.

Перша істота зупинилась і подивилась на Роксану. Повільно схилила голову набік, а потім підняла руку, і всі інші зробили те саме. Полум'я в долонях Роксани спалахнуло саме.

— Не підходьте, — сказала вона.

Торен став поруч. Вежа здригнулась, і по землі пішла хвиля. Істоти повільно та впевнено рушили, наче знали, що їм ніхто не завадить. Роксана випустила вогонь. Полум'я накрило перший ряд, кілька істот упали, але решта навіть не змінили темп.

— Боги, — видихнув Торен.

Синьва вдарила водою, і бій почався. На кілька хвилин Роксана забула про все. Вогонь. Крики. Чорні тіла. Удари. Кров. Істоти не були найшвидшими чи найміцнішими, але вони не знали страху, не відступали, не намагались вижити, а просто йшли вперед ігноруючи людей перед собою.

Роксана спалила одну майже впритул. Перш ніж упасти, істота нахилилась до неї, і на гладкому місці, де мав бути рот, шкіра розійшлась тонкою тріщиною.

— Слабка.

Це був голос Крама. Роксана завмерла. Лише на одну секунду, але цього вистачило, щоб інша істота вдарила її збоку. Вона впала. Торен відкинув монстра мечем.

— Не слухай!

— Я знаю, — Роксана підвелась.

— Запізно, — сказала наступна істота, і її обличчя тріснуло так само.

— Не змогла, — сказала інша.

— Не врятувала.

Голоси звучали по-різному, але вони точно належали Краму. Роксана закричала й випустила вогонь у всі боки. Кілька істот спалахнули.

— Назад! — крикнула Синьва.

Вони відступили до пагорба й ще кілька хвилин тримали схил, поки не впала остання. Навколо лежали чорні тіла. Роксана важко дихала й дивилась на вежу. Прохід у стіні вже закривався, ніби нічого не сталося. Торен витер кров з обличчя.

— Ми не підемо туди зараз. Треба чекати підкріплення.

— Скільки часу? — спитала Роксана.