39

Перший удар збив половину групи з ніг. Роксана вдарилась спиною об камінь, і з легень вибило повітря. Крам устиг поставити ілюзію, і монстр розвернувся до десятка несправжніх людей.

— Вставай!

Роксана піднялась, і вогонь ударив істоту в груди. Нічого. Навіть шкіра не почорніла.

— Ще!

Друга хвиля. Синьва додала воду, і пара накрила зал. Торен із бійцями зайшли збоку. Істота закричала, і її голоси змішались в одне виття, з якого раз у раз виринали окремі слова, а потім Роксана почула інші голоси. Молоді. Чоловічі й жіночі. Вони здивовано, весело, нетерпляче кликали, так, як кличуть друга через подвір'я Академії.

— Ірвене!

— Ірвене, ну де ти?

— Ірвене, ходи сюди, подивись!

Обличчя на тілі істоти змінювались одне за одним. Юні. Усім не більше двадцяти одного. Роксана обернулась до Крама. Він стояв нерухомо. Руки опущені. Обличчя порожнє.

Несправжні люди довкола істоти замерехтіли, розсипались, і монстр побачив, хто стоїть насправді.

— Краме! — крикнула Роксана.

Він здригнувся й підняв руки. Ілюзії зібрались знову, але повільніше, ніж раніше. На його скроні проступила кров.

— Не слухати! — крикнув він. Невідомо кому — їм чи собі.

Монстр ударив по підлозі. Камінь тріснув, одного з вежирів відкинуло в стіну, і він більше не піднявся. Бій перетворився на хаос. Роксана бачила тільки уривки. Синьва на колінах, з кров'ю на губах. Торен тягне когось убік. Крам тримає одразу кілька ілюзій, і кров з його скроні вже стікає на комір. Роксана випустила ще одну хвилю, і цього разу істота відступила. На її грудях з'явилась тріщина.

— Є!

— Туди! — крикнув Крам.

Роксана зібрала вогонь. Усе, що лишилось. Полум'я в її долонях стало білим і в цю мить усі обличчя на тілі істоти повернулись до неї одночасно. Голос Верена сказав:

— Роксі.

Лише на одну секунду вона завмерла, ал цього вистачило. Істота вдарила. Крам побачив раніше за неї. Він штовхнув Роксану вбік, і щось важке пройшло крізь нього. Звук був глухий і мокрий. Крам постояв іще мить і опустив очі. З його живота стирчав довгий чорний уламок.

— Краме...

Істота смикнула кінцівку назад, і він упав. Роксана закричала, і вогонь вибухнув із неї. Він ударив просто в тріщину на грудях монстра, і тепер вона не стримувалась. Не думала про людей поруч, не думала про стіни. Тільки про Крама на підлозі. Істота заверещала сотнею голосів, і Роксана кричала разом із нею, поки полум'я не увійшло в тріщину. Монстр застиг на мить, а потім його розірвало зсередини.

Ударна хвиля кинула Роксану на коліна. Зі стелі посипалось каміння. Хтось кричав, що треба виходити. Роксана вже бігла до Крама. Він лежав на спині, і кров розтікалась по підлозі надто швидко.

— Ні. — Вона впала поруч і притиснула долоні до рани. — Ні, ні, ні.

Крам здригнувся.

— Не тисни так.

— Замовкни. Синьво!

Синьва вже була поруч. Опустилась на коліна, поклала руки над раною, і вода спалахнула блідим світлом. Кілька секунд. Потім вона підвела очі на Роксану, і цього погляду вистачило.

— Ні. Роби щось.

— Рана надто...

— Роби!

— Роксано, — тихо сказав Крам. — Не кричи на неї.

— Ти ще й зараз будеш мені вказувати?

Кутик його рота ледь сіпнувся.

— Хтось має.

Десь далеко руйнувалась вежа. Люди кричали, Торен віддавав накази, але для Роксани все це раптом стало дуже далеким. Вона підняла Крама трохи вище, і його голова лягла їй на руку.

— Ми винесемо тебе.

— Ні.

— Синьва щось зробить, ми винесемо тебе, потім… Не дивись на мене так, — прошепотіла вона.

Він не відвів очей. І тоді Роксана згадала. Кабінет діда. Його «пробач мені». Вежу, яка тримала монстрів, поки він тримався сам. Вежу, яка зникла без сліду, і ніхто з неї не вийшов. А за нею — п'ятнадцять веж, які роками тримали своїх монстрів, і всі вони випустили смерть, коли їх зруйнували. Ральм, де хтось одночасно тримав і відпускав. Вона не знала напевно. Вона нічого не знала напевно, але якщо був хоч шанс...

— Скажи щось, — видихнула вона. — Будь-що.

Крам ледь нахмурився.

— Що?

— Ти знаєш більше за мене. Ти прожив стільки, що мав думати про це. Знаєш, що буде після. — Вона ковтнула сльози. — Скажи, що шкодуєш.

Він завмер.

— За що завгодно. Мені байдуже. Скажи, що зробив щось неправильно.

— Роксано...

— Ти ж розумієш, що я намагаюсь зробити?

Довга пауза. Потім Крам ледь помітно кивнув. Він знав. Вона була права, і він знав.

— Тоді допоможи мені, — прошепотіла вона.

Він повільно підняв руку. Пальці вже були холодні. Торкнувся її зап'ястка.

— Не треба.

— Треба! Покайся хоч у чомусь. У дванадцятьох. У тому, що вижив. У тому, що мовчав. У тому, що брехав мені.

Крам заплющив очі.

— Скажи, що не хотів, щоб вони померли, — сказала вона тихо.

І його пальці стиснулись на її зап'ястку.

— Ось, — прошепотіла Роксана. — Ось це. Просто скажи це.

Він розплющив очі. У них було щось, чого вона майже ніколи не бачила. 

— Не треба мене рятувати від того, чого ти не розумієш.

— А якщо я права?

Він слабко всміхнувся.

— Тоді це моя справа.

— Ні. Ти не маєш права.

Усмішка стала трохи помітнішою.

— Іронічно.

Роксана схлипнула. А потім нахилилась до самого його обличчя й сказала те, що чула в залі:

— Ірвене.

Він здригнувся всім тілом, ніби вона торкнулась рани.

— Ірвене, будь ласка.

Крам довго дивився на неї. Так довго, що вона почала вірити.

— Його давно немає, — сказав він ледь чутно. — Він помер ще тоді. Не називай мене так.

— Поки хоч хтось памʼятатиме, то Ірвен буде жити. А у мене памʼять дуже хороша.

—Ти дуже вперта, — прошепотів Крам.

— А ти жахлива людина.

Він майже беззвучно засміявся, і від цього в нього з рота пішла кров. Роксана витерла її рукавом.