38

Усередині вежі було тихо. Кроки групи глухо відбивались від чорних стін, але звук швидко зникав, ніби камінь його ковтав. Навіть дихання людей поруч Роксана чула уривками. Попереду Крам тримав над долонею маленьке холодне світло, і його вистачало лише на кілька кроків.

Синьва йшла за Тореном. Її прислали ще вдень із першою підмогою, і в таборі вона мовчки стала в їхню групу, ні на кого не дивлячись. Крам тоді глянув на неї, на Роксану, і нічого не сказав.

Вхід за спиною зник майже одразу. Роксана озирнулась і побачила замість відчинених дверей суцільну стіну.

— Краме.

— Бачу.

Він навіть не зупинився.

— Це нормально?

— Ні.

Торен тихо вилаявся. Крам підняв руку, і всі замовкли. Десь попереду пролунав голос. Жіночий, дуже тихий. Роксана не розібрала слів, але один із бійців поруч сіпнувся.

— Мамо?..

Крам різко обернувся.

— Не слухай.

— Це була...

— Не слухай.

Голос пролунав знову, ближче.

— Едварде.

Боєць ступив убік, і Крам схопив його за плече.

— На мене дивись.

Едвард важко дихав.

— Вона померла десять років тому.

— Тим більше.

Крам не відпускав його, поки голос не стих. Роксана вдивлялась у темряву. Після Верена вона вже не могла просто сказати собі, що це обман. Можливо, там справді щось лишалось. Можливо, вежа брала голоси з пам'яті. Можливо, було щось третє, але зараз не було часу перевіряти.

Коридор кілька разів змінювався просто перед ними. Стіни розійшлись у широкий зал, потім підлога різко пішла вниз, і один із вежирів упав би, якби Торен не встиг схопити його за ремінь. За кілька секунд нахил зник. Крам нічого не сказав, тільки перевірив усіх поглядом і пішов далі.

На другому рівні вони знайшли сліди попередньої групи. Зламаний спис. Кров на стіні. Один черевик. Тіла не було.

— Не відставай, — сказав Крам, коли Роксана затрималась біля плями.

Вона наздогнала його.

— Думаєш, вони ще живі?

— Не знаю.

— Ти сьогодні надто часто це кажеш.

Він коротко глянув на неї.

— Звикай до чесних відповідей.

Стіна праворуч тріснула. З неї вискочила істота, і Крам першим відштовхнув Роксану назад. Кігті пройшли повітрям там, де секунду тому була її шия. Торен врізався в монстра плечем, Роксана підняла руки, і вогонь накрив істоту разом зі стіною. Та закричала. З іншого кінця коридору відповів інший крик. Потім ще один.

— До стіни! — наказав Крам.

Монстри пішли з трьох боків. Спершу дрібні, худі, на довгих руках, за ними більші, повільніші, від чиїх ударів здригався камінь під ногами. Роксана палила передній ряд, Синьва збивала тих, що прорвались, Торен добивав.

Крам працював поруч, і Роксана вперше бачила його магію так близько. Він майже не рухався, лише пальці. Короткий поворот кисті — і перед монстром виникала інша Роксана. Ще один — і коридор ставав довшим, ніж був, і істота з розгону врізалась у справжню стіну, якої не бачила.

— Зліва! — кинув він.

Роксана навіть не глянула. Просто випустила вогонь, і монстр спалахнув за кілька кроків від Торена. Усі важко дихали. Один боєць сидів під стіною, притискаючи руку до розірваного плеча.

— Йти можеш? — спитав Крам.

— Так.

— Не геройствуй.

Роксана глянула на нього.

— Це ти зараз серйозно?

— Не починай.

Вона майже всміхнулась. А потім побачила кров на його рукаві.

— Ти поранений?

— Подряпина.

— Покажи.

— Роксано.

— Ти сам щойно сказав не геройствувати.

Торен пирхнув. Крам кинув на нього погляд, а тоді відсунув рукав. Кігті роздерли шкіру нижче плеча, але неглибоко.

— Добре, — видихнула вона.

На наступному рівні голоси повернулись. І цього разу Роксана почула свій.

— Роксі.

Вона зупинилась. Голос Верена, той самий тембр, та сама хрипота.

— Роксі. Я тут.

Голос долинав з-за дверей праворуч. Крам одразу став перед нею.

— Дивись на мене.

Вона не могла. Ступила крок, і Крам схопив її за руку.

— Ні.

— Це він.

— Ти не знаєш.

— А ти знаєш?

— Не знаю. — Його пальці стиснулись. — І саме тому ти туди не підеш.

— Роксі...

Очі запекли. Крам потягнув її до себе.

— Він уже попрощався з тобою. Не дозволяй цій штуці забрати в тебе те, що було справжнім.

Роксана заплющила очі. Вдихнула. І відступила від дверей. Голос одразу стих.

— Дякую, — сказала вона тихо.

Крам нічого не відповів. На четвертому рівні знайшли перше тіло з третьої групи. На п'ятому ще два. Один лежав під стіною, затуливши вуха руками, і на його обличчі застиг такий жах, що Роксана не змогла дивитись довго.

— Ран немає, — сказав Крам, присівши поруч.

— Тоді від чого він помер? — спитав Торен.

Крам не відповів. Роксана згадала прочерки в графі «причина смерті» навпроти тих одинадцяти, але не спитала.

На шостому рівні вони зрозуміли, що вежа їх веде. Сходи за спиною зникали, проходи відкривались тільки вперед, і, хоч куди вони повертали, коридори виводили до тих самих великих дверей.

— Вона хоче, щоб ми туди зайшли, — сказала Роксана.

— Можливо.

— І ми все одно зайдемо?

— Так.

— Чудовий план.

— Маєш кращий?

— Поки ні.

— Тоді цей перемагає.

Крам підійшов до дверей і кілька секунд слухав. Нічого.

— Готуємось. — Він глянув на Роксану. — Поруч зі мною.

— Я не дитина.

— Сьогодні побудеш.

— Чому?

Він не відповів, а просто відчинив двері. За ними був величезний зал. Стеля губилась у темряві. Посередині стояла чорна колона, широка, як невеликий будинок, і від неї по підлозі розходились тріщини. Навколо лежали тіла. Десятки тіл.

— Це не наші, — сказав Торен.

Крам підійшов до найближчого. Одяг старий, дуже старий. На деяких тілах тканини вже майже не лишилось, інші виглядали так, ніби померли кілька годин тому.