Лихва

37

Наказ прийшов ще до світанку. Роксана прокинулась від короткого стуку й кілька секунд лежала, дивлячись у темряву. Після розмови з Крамом вона майже не спала. Щойно заплющувала очі, перед нею знову поставали тринадцять рядків, дванадцять однакових дат і обличчя, сіре й старе, що на один подих проступило крізь знайоме.

— Роксано? — голос чергового. — Збір через пів години. Мала зала, повне спорядження.

Вона одягнулась швидко. Коли затягувала ремені на рукавичках, пальці ще трохи тремтіли від недосипу. Спершу вона подумала, що Крам кличе її через учорашнє, але спорядження означало виїзд.

У малій залі вже були Торен, двоє старших вежирів і четверо немагічних бійців. Синьви не було. Крам стояв біля карти. Коли Роксана увійшла, він коротко глянув на неї, і нічого в його обличчі не видало, що менше доби тому вони майже кричали одне на одного. Обличчя було звичайним, але Роксана ловила себе на тому, що шукає в ньому щось інше, і не знаходила.

— Сідайте.

Цього разу вона послухалась.

— Уночі на південному заході матеріалізувалась вежа, — сказав Крам. — Біля старого монастиря Святого Ейрана. До найближчого поселення близько шести миль.

Роксана знала це місце. Покинутий монастир серед пагорбів, кілька десятиліть порожній, навколо майже нікого.

— Що в ній особливого? — спитала вона.

— За три години після появи загинули дві розвідувальні групи. Повністю. Одинадцять людей.

У залі стало тихо.

— Перша група не встигла передати нічого. Друга повідомила про зміну внутрішнього простору, після чого зв'язок обірвався.

— Монстри виходили назовні? — спитала Роксана.

— Ні.

Крам помітив, як вона на це відреагувала, але нічого не сказав.

— Якщо вони не виходять, чому не ізолювати місце? — спитав один із бійців.

— Бо вежа росте. — Крам показав на карті коло. — Коли її знайшли, основа займала приблизно сорок кроків. Зараз майже вдвічі більше.

— Таке буває?

Крам затримався на секунду.

— Траплялось.

Роксана ледь не спитала, скільки разів за двісті років він таке бачив, але не спитала. Після вчорашньої ночі деякі питання вже не хотілося ставити при інших.

Крам почав називати склад групи. Коли дійшов до неї, Роксана чекала, що її, як зазвичай, поставлять під когось зі старших.

— Роксана йде зі мною.

Торен підвів голову.

— Особисто? — перепитав старший вежир.

— Так.

— А хто лишається тут?

— Тінь.

Більше ніхто не сперечався. Крам ходив на зачистки, але майже ніколи не брав у свою частину групи когось конкретного. Навіть у Ральмі він був з усіма, а не з кимось.

— Виїзд через двадцять хвилин.

Люди почали вставати. Роксана залишилась. Крам збирав папери, не дивлячись на неї.

— Щось неясно?

— Чому я?

— Ти сильна.

— Там є ще троє старших за мене.

— Вони теж їдуть.

— Але з тобою йду я.

Він підвів голову.

— Це проблема?

— Просто незвично. Це через учора?

— Ні.

Вона не повірила, і він це зрозумів.

— Іди збиратись.

— Я вже зібрана.

— Тоді перевір спорядження ще раз.

Виїхали ще до сходу сонця. Над землею лежав густий туман, небо тільки починало світлішати. Група розтягнулась уздовж дороги. Торен їхав ближче до кінця, розмовляючи з одним із бійців, інші трималися по двоє, по троє. Роксана опинилась поруч із Крамом.

Спершу вони мовчали. Крам їхав трохи попереду, раз у раз оглядав дорогу й людей позаду, і його кінь ішов рівно, майже не помічаючи ранкового холоду. Роксана дивилась на його профіль. На рівну щелепу, на коротке темне волосся, на руки, що тримали повід. Шукала те, що бачила вчора, але не знаходила. Ілюзія трималась бездоганно, а може, ніякої ілюзії й не було, і їй здалося від утоми та злості. Вона вже сама не знала, чого хоче більше.

Кілька разів їй хотілося щось спитати. Про тринадцятьох. Про те, що вони дізнались. Про те, скільки йому насправді років. І щоразу вона зупинялась. Першим заговорив він.

— Ти спала?

— Трохи.

— Брешеш.

— А ти?

— Трохи.

Роксана поправила рукавичку.

— Ти завжди такий приємний зранку?

— Я зараз особливо стараюсь.

Вона подивилась на нього уважніше. З Крамом ніколи не можна було бути певною, чи це жарт.

— Не дуже виходить.

— Переживу.

Вона все ж ледь усміхнулась. А потім, дивлячись на дорогу, сказала:

— Я нікому не скажу про вчорашнє.

Він не повернув голови.

— Я не просив.

— Знаю. Просто щоб ти знав.

Кілька секунд він мовчав.

— Добре.

Це було все. Але чомусь цього вистачило. І тільки пізніше Роксана подумала, що «вчорашнє» для нього і для неї — це різне.

Опівдні вони зупинились напоїти коней. Дорога вже йшла між пагорбами, старий тракт по краях заростав травою, подекуди корені дерев розсували каміння. Роксана сиділа на поваленому стовбурі з окрайцем хліба, коли Крам став поруч і простягнув їй флягу.

— У мене є.

— Твоя порожня.

Вона глянула на свою флягу. Справді. Вона навіть не помітила.

— Дякую.

Зробила кілька ковтків і повернула. Крам не відходив.

— Думаєш, ця вежа пов'язана з тими трьома? — спитала вона.

Він подивився на пагорби.

— Не знаю.

— Справді не знаєш чи це твоє звичне «не можу сказати»?

Роксана чекала, що він замкнеться. Замість цього він сказав:

— Справді не знаю.

І вона повірила. Раніше така відповідь лише розлютила б її.