36

Посильний довів її до дверей кабінету й зник, ніби боявся опинитися поруч, коли вони відчиняться. У коридорах уже було тихо. Десь унизу чулися кроки чергових. Роксана стояла перед дверима й стискала пальці так, що нігті впились у долоню. Аркуш із підписом лишився в її кімнаті, але вона й без нього пам'ятала кожен вигин того гачка. Вона постукала.

— Заходь.

Крам сидів за столом. Перед ним лежали кілька звітів, карта і чашка з давно охололим чаєм. Він не підвів голови, коли вона увійшла. Дописав рядок, поклав перо й тільки тоді подивився на неї.

— Зачини двері.

Роксана зачинила.

— Сідай.

— Я постою.

Він не наполягав. Довго мовчав, і в цій тиші Роксана чула, як потріскує ґніт у лампі.

— Сьогодні ти вимовила моє ім'я чотирьом людям, — сказав Крам. — Поруч із тим, про що в цих стінах не говорять.

Вона не відповіла.

— Хто тобі сказав про тринадцятьох?

— Ніхто.

— Роксано.

— Я сама знайшла.

— У відкритих архівах такого немає.

— Значить, є. — Вона витримала його погляд. — І я не скажу, хто мені допоміг, бо ніхто не допомагав, а якби й допомагав, не сказала б.

Щось у його обличчі ледь помітно змінилось. 

— Ти розумієш, що зробила?

— Так.

— Ні. Не розумієш. — Він відкинувся на спинку крісла. — Ще вчора я міг би сказати, що ти просто гортала старі книжки. Сьогодні вже не зможу.

Ще хвилину тому в голові Роксани було десятки питань. Тепер лишилося одне.

— Ти був одним із тринадцятьох?

Крам не перепитав. Не сказав, що не розуміє. Його рука, що лежала на краю столу, просто завмерла.

— Де ти це взяла? — спитав він.

Не «ні». Не «ти вигадуєш». Тільки «де».

— Твій підпис, — сказала Роксана. — Коротка риска і гачок донизу. На розподілі секторів у Ральмі. На звіті про вежу Верена. І в книзі зарахованих, сто сімдесят три роки тому. Навпроти тринадцятого рядка, з якого стерли ім'я.

Крам повільно відсунув чашку. 

— Ти зайшла надто далеко.

— Це я вже чула.

— Тоді чому продовжила?

— Бо ніхто не відповідає, а мені треба було просто повірити тобі на слово?

— Я попереджав тебе.

— Так. Про страту теж.

На мить його погляд змінився, і Роксана зробила крок уперед.

— Дванадцять загинули в один день. Їх навіть із підрахунку втрат прибрали. Після цього з'явились дванадцять веж, а один вижив.

— Досить.

У голосі вперше прозвучало щось різке. За весь час вона бачила Крама роздратованим, утомленим, холодним, але таким ніколи. Ні разу.

— Це був ти.

Крам підвівся.

— Я сказав досить.

Роксана вже не могла зупинитись. Слова, які вона носила в собі з самого архіву, вирвались самі.

— Скільки тобі років, Краме?

Він нічого не відповів. 

— Сто сімдесят три роки тому ти поставив підпис у книзі новачків. Шістдесят років тому ти був куратором групи на заході. А зараз ти виглядаєш так, наче тобі сорок п'ять. Як це можливо?

— Не питай.

— Чому вони померли? Вони самі щось зробили?

Його пальці стиснулись на краю столу.

— Перестань складати відповіді з того, як я дивлюсь або мовчу.

— Тоді дай мені справжню.

Крам коротко засміявся.

— Ти навіть не розумієш, про що просиш.

— То поясни.

— Не можу.

— Знову це. Ти завжди кажеш «не можу».

— Бо іноді це правда.

— А іноді просто зручно.

Він різко подивився на неї.

— Думаєш, мені зручно?

Голос був тихий, але в ньому вперше не було звичного контролю. Крам одразу замовк, наче сам почув, що сказав. Роксана дивилась на нього.

— Ти їх знав. Усіх дванадцятьох.

Він відвернувся до вікна. І раптом тринадцятеро перестали бути цифрою. Це були люди, з якими Крам навчався, їздив на перші виїзди, сидів за одним столом у їдальні, сміявся, сварився, а потім залишився один.

— Вони були твоїми друзями? — тихо спитала вона.

Крам довго мовчав.

— Не всі.

Це була перша пряма відповідь. 

— Що сталося з ними?

Він заплющив очі.

— Ти не хочеш цього знати.

— Не вирішуй за мене.

Крам гірко всміхнувся.

— Саме це ти думаєш про все.

— Бо ви всі постійно вирішуєте за мене.

— Іноді на це є причина.

— Яка? Ти знаєш, що сталося у вежі Верена, знаєш про інші вежі, знаєш про катастрофу і все одно кажеш мені мовчати.

— Так.

— Чому?

Він обернувся й подивився прямо на неї.

— Бо я вже бачив, що буває, коли люди дізнаються більше, ніж можуть витримати.

Слова прозвучали тихо й без пояснень.

— Вони щось дізнались, — сказала Роксана. — І після цього померли.

— Роксано.

— Що вони дізнались?

— Досить.

— Краме.

— Досить!

Він ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, чай вихлюпнувся на звіти і на один подих обличчя Крама зникло. Замість нього Роксана побачила інше. Ту саму лінію щелепи, ті самі очі, але шкіра сіра й суха, як старий пергамент, глибокі борозни біля рота, запалі скроні, волосся, біле майже до прозорості. Обличчя людини, яка жила занадто довго. Набагато довше, ніж можна жити.

Роксана відсахнулась. Мить — і знову перед нею стояв Крам. Сорок п'ять років, утомлений, з плямою чаю на рукаві. Він побачив, як вона відсахнулась. Його обличчя одразу змінилось, і він відступив на крок.

— Вибач, — сказав він.

Крам ніколи перед нею не вибачався. Навіть це зараз лякало, але ще більше лякало те, що він, здається, не знав, що саме вона побачила. Думав, що вона злякалась удару. Роксана не сказала йому.

— Ти бачив, як вони помирали, — тихо сказала вона.

Він опустив погляд.

— Роксано.

— І ти був єдиним, хто лишився.

Довга пауза.

— Деяких речей не треба бачити до кінця, — сказав Крам так тихо, що вона ледь розчула, а потім, ніби спохопившись: — Іди спати.