35

Дванадцять крапок на старій карті так і не склались ні в що. Ні дорога, ні річка, ні кордон провінції їх не пов'язували. Роксана кілька вечорів просиділа над ними, поки не зрозуміла, що спільне в них треба шукати не на карті.

Після того як архіваріус її вигнав, а старий вежир мало не покликав Крама, вона перестала питати вголос. Ходила в архів, гортала журнали постачання й звіти про відбудову, але про катастрофу мовчала. Пошук став повільнішим, але не зупинився, а потім нове знайшло її саме.

Увечері вона сиділа в їдальні з Тореном і ще двома вежирами. Говорили про звичайне, про нові чергування, зламане спорядження, те, що після потрійної появи веж ніхто нормально не спав. Марек, який служив в Ешелоні років десять і завжди говорив більше, ніж треба, відсунув порожню миску й позіхнув.

— Після такого я вже не дивуюсь, що старі нервують. Ще трохи, і почнуть згадувати тих тринадцятьох.

Ложка в руці Роксани застигла над тарілкою. Торен глянув на Марека, і той одразу зрозумів, що бовкнув зайве.

— Кого? — запитала Роксана.

— Нікого.

— Ти щойно сказав «тринадцятьох».

— Стара історія.

Під столом Торен накрив її зап'ясток долонею. Легко, ніби випадково. Роксана не відсмикнула руку, але й не зупинилась.

— Звідки ти знаєш число, якщо це просто стара історія?

Марек нервово всміхнувся й нічого не сказав.

— Рік попелу? — спитала вона.

Усмішка зникла.

— Ти вже й туди дісталась? — пробурмотів він.

Пальці Торена на її зап'ястку стиснулись.

— Що значить «туди»?

— Забудь, що я щось казав.

— Якщо це просто стара історія, чого ти так нервуєш?

Марек глянув на Торена, ніби шукав допомоги, але той лише похитав головою. Марек довго мовчав, а потім тихо сказав:

— Я чув уривками. Ще коли був новачком.

— Їх набирали разом? — спитала Роксана.

Він різко підняв очі. І цього було досить.

— Новачків, — повторила вона тихіше. — Тринадцять новачків.

— Я цього не казав.

— Уже сказав.

Марек провів долонею по обличчю.

— Боги, навіщо я взагалі відкрив рот. — Він подивився на неї вже серйозно. — Я знаю тільки те, що всі знають наполовину. Їх було тринадцятеро. Після того лишився один.

— Один вижив?

— Більше нічого не скажу.

— Хто?

— Ні.

— Мареку.

Він підвівся з-за столу.

— Якщо ти вже залізла так далеко, сама знайдеш.

І пішов. Роксана повернулась до Торена. Він так і не прибрав руку.

— Ти знав?

— Ні.

— Брешеш.

— Імені не знаю.

— А про тринадцятьох чув?

Торен стиснув щелепи.

— Один раз.

— І мовчав?

— Бо це не моя історія.

— Чия тоді?

Торен подивився на неї й знову промовчав. Тринадцятеро. Дванадцять веж. Один вижив.

Наступного ранку вона знову прийшла до архіву. Архіваріус побачив її й насупився.

— Я ж казав тобі не шукати той рік.

— Я не шукаю той рік.

— Ще гірше.

— Мені потрібні списки зарахованих вежирів за п'ять років до нього.

Він повільно відклав перо.

— Навіщо?

— Статистика.

— Не сміши мене.

— Це відкриті записи?

Він мовчав.

— Якщо так, ви не можете мені відмовити.

— Можу знайти десяток причин.

— Але не знайдете.

Архіваріус довго дивився на неї, а потім підвівся, нічого не сказавши. Повернувся з однією книгою, поклав її на стіл і відійшов, не чекаючи подяки.

— Тільки це.

Книга була стара, але не зношена, тільки корінець у одному місці був розламаний так, як ламається тоді, коли книгу роками розкривають на тій самій сторінці. Роксана поклала її на стіл, і вона сама розгорнулась на рік перед катастрофою. Роксана підвела очі на архіваріуса. Той сидів спиною до неї й щось переписував. 

Списки були сухі. Ім'я, вік, вид магії, дата зарахування, куратор, перший виїзд, підпис зарахованого. Зазвичай за рік приходило п'ятеро, шестеро новачків. Цього року — тринадцять. Усі зараховані за один тиждень. Усі переведені з Академії достроково. У всіх один куратор.

Його ім'я було затерте. Не закреслене, а затерте так старанно, що папір у тому місці став тонким, майже прозорим. Роксана провела пальцем поруч, не торкаючись.

Далі йшли дати перших виїздів, а потім записи обривались. Навпроти дванадцяти імен пізніше, іншим чорнилом, дописали одне слово: «Загинув». Дата смерті скрізь була однакова.

Роксана відкрила свої записи з попереднього разу. Список загиблих за той рік, одинадцять імен. Вона звірила. Жодного з цих дванадцяти серед них не було. Їх прибрали навіть із підрахунку втрат. Вони загинули тільки тут, на одній сторінці, в одній книзі, яку роками розкривали на тому самому місці.

Тринадцятий рядок був інший. Ім'я теж затерли. А у графі статусу стояло одне слово: «Переведений». Без дати, без підрозділу, без нового призначення, але підпис зарахованого лишився.

Мабуть, той, хто тер, не подумав, що підпис теж можна впізнати. Коротка рівна риска і різкий гачок донизу, як надрізаний край. Роксана дивилась на нього, і щось у пам'яті відгукнулось, але не дало себе спіймати.

Вона переписала всі тринадцять рядків, точно, як були. Замість імені останнього лишила порожнє місце. А підпис перемалювала двічі, щоб не помилитись.

Решту дня вона шукала тринадцятого в інших книгах. У списках особового складу, наказах про переведення, реєстрах виплат, звітах наставників. Він майже ніде не з'являвся. Наче після катастрофи його стерли, але не повністю.

У списку постраждалих знайшовся рядок: «Один вцілілий доставлений до центрального корпусу». Без імені. В іншому документі, через кілька тижнів: «Подальше навчання припинено». А ще через рік, в окремому наказі: «Допуск до операцій відновлено за окремим рішенням».

Під наказом стояли два підписи. Перший — того самого затертого куратора, тільки тут його ніхто не тер: розмашистий, гордий, з довгим хвостом. Другий — коротка рівна риска й різкий гачок донизу.