33

До полудня вони відтіснили більшість істот назад до вежі. Ціна була великою. Двоє вежирів загинули, п'ятеро тяжко поранені. Серед солдатів утрат було ще більше. Крам зібрав групи біля південного боку споруди.

— Заходимо.

Роксана подивилась на вхід. Ворота стояли відчинені, а за ними була темрява. Після Верена їй стало важче переступати поріг будь-якої вежі. Тепер вона знала, що всередині може чекати не тільки монстр. Крам підійшов ближче.

— Готова?

Вона хотіла сказати «так», але замість цього просто кивнула. Усередині було гаряче, повітря обпікало легені. Стіни вкривали темні тріщини, з яких сочилось червоне світло. Роксана одразу відчула магію, сильну й нестабільну.

— Вогонь? — запитав Торен.

— Ні. — Вона прислухалась до відчуття. — Не такий.

Це було схоже на жар, але не на її стихію. На другому поверсі вони знайшли перше тіло. Людське. Чоловік років шістдесяти, у звичайному одязі, без форми й без зброї. Роксана зупинилась.

— Це маг?

Крам присів поруч і перевірив шию, хоча було очевидно, що чоловік мертвий. На пальці блищав перстень. Крам зняв його, роздивився.

— Так.

— Той, після кого з'явилась вежа?

Крам нічого не сказав, і це означало «можливо». Роксана підійшла ближче. Тіло виглядало звичайно. Жодних ран, лише засохла кров під носом.

— Як він помер?

— Потім.

Крам підвівся й поклав перстень до внутрішньої кишені. Роксана бачила це. І бачила, як за мить по стіні поруч пробігла тріщина, тонка, як волосина, і зникла.

— Рухаємось, — сказав Крам.

На третьому поверсі почалось пекло. Істоти полізли просто зі стін, і Роксана навіть не встигла їх порахувати. Вогонь вирвався з обох рук. Першу хвилю вона спалила майже всю. Другу зупинила Синьва. Торен, Гарт і ще двоє бійців тримали прохід, а монстри лізли один через одного. Жар усередині ставав сильнішим. Вежа тремтіла. Стіни ніби дихали.

— Назад! — крикнув хтось.

— Тримаємо! — гаркнув Крам.

Роксана випустила ще одну хвилю, і крик істот злився в один звук, а потім усе стихло так раптово, що вона ще кілька секунд тримала руки піднятими. Попереду нікого не було, тільки обгорілі тіла.

— Що це було? — видихнув Торен.

— Вони відступили.

— Чому?

Ніхто не знав.

— Не розслаблятись, — сказав Крам, і вони рушили далі.

На четвертому поверсі знайшли кімнату. Ліжко, стіл, дві дитячі чашки. Роксана зупинилась на порозі.

— Цього не може тут бути.

Торен глянув на неї.

— Після всього, що ми бачили, тебе дивує саме це?

Вона підійшла до столу. На ньому лежав дерев'яний кінь, зовсім новий, ніби його вирізали вчора. Вона не торкнулась. У сусідній кімнаті висіла чоловіча куртка, далі — жіноча хустка. Чужі речі. Чужий дім. У вежі мертвого мага. Так було і в Верена. Там теж усе починалося з дому.

— Крам. Тут були його речі?

— Можливо.

— Ти не знаєш?

— Ні.

Роксана подивилась на дитячі чашки.

— У нього були діти?

Крам затримався з відповіддю.

— Двоє.

Їй стало холодно.

— Живі?

— Так.

Роксана відвернулась. Чомусь від цього було ще гірше. На шостому поверсі вежа знову змінилась. Жар зник, стало холодно, стіни вкрив тонкий лід. Торен торкнувся його рукавицею.

— Точно не вогонь.

Роксана мовчала. У неї вже давно зникло відчуття, що в цієї вежі один характер. На сьомому поверсі вони знайшли центральну залу. Там було порожньо. Посередині стояло крісло, на ньому нікого, а довкола крісла лежали десятки речей. Листи, іграшки, жіночі прикраси, чоловічі рукавички, книги. Роксана повільно обійшла коло.

— Це його?

— Не чіпати, — одразу сказав Крам.

Роксана глянула на його кишеню, де лежав перстень, але промовчала. На одному листі можна було розібрати ім'я — «Еліана». Поруч лежав дитячий малюнок, на якому було четверо людей біля будинку. У Роксани стиснулось горло.

— Він усе це пам'ятав.

Крам різко подивився на неї.

— Роксана.

— Що?

— Не зараз.

— А коли?

Він не відповів. І тоді вежа здригнулась. Знизу долинув рев. Не один. Десятки.

— Вони йдуть нагору! — Роксана обернулась до сходів.

— Готуємось!

Люди розійшлися по позиціях. Роксана підняла руки, але монстри не прийшли. Рев наближався, а потім зупинився. Десь під ними, на поверх нижче. Наче щось не пускало їх вище. У Роксани похололи пальці. Вона подивилась на підлогу, потім на Крама. Він теж це почув.

— Вони зупинились.

— Бачу.

— Чому?

— Не знаю.

Роксана підійшла до краю сходів. Знизу долинав скрегіт кігтів. Монстри билися об щось, але не піднімались.

— Там немає дверей, — сказав Торен.

Вона знала. Вони щойно пройшли тим самим шляхом. Там нічого не було, крім кімнати з дитячими чашками.

— Вежа їх тримає.

Слова вирвались самі. Гарт, який стояв найближче, різко обернувся до неї. А Крам...

— Роксана.

— Що?

Він мовчав. І цього разу вона побачила на його обличчі не роздратування. Ні. Там був страх.

— Я права?

— Не зараз.

— Крам.

Він підійшов ближче.

— Якщо хочеш вийти звідси живою, зараз ти припиниш думати й почнеш виконувати накази.

Роксана стиснула щелепи, але відступила. За кілька хвилин підлога здригнулась. Крісло посеред зали тріснуло навпіл і вся вежа закричала. Звук пройшов крізь камінь так, що Роксана затулила вуха. Тріщини побігли стінами.

— Виходимо! — крикнув Крам.

Вони побігли. На шостому поверсі вже не було льоду. На п'ятому зникли кімнати. На четвертому коридор став удвічі коротшим, і дитячих чашок більше не було. Вежа змінювалась швидше, ніж вони встигали спускатись. Монстрів не було видно. Їх було чути за стінами: вони ревіли, били, дряпали камінь, але щось і досі тримало їх усередині. На третьому поверсі стіна раптом зсунулась і зімкнулась між Гартом і рештою групи.