32

Роксану розбудив дзвін. Не той короткий сигнал, яким піднімали групу на звичайний виїзд, і не тривога, що означала появу вежі поблизу міста. Дзвін ішов серіями, по три удари поспіль, із короткою паузою між ними. Роксана розплющила очі ще до четвертої серії, кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, що чує, а потім сіла.

У коридорі вже грюкали двері. Хтось пробіг повз її кімнату, хтось крикнув іншому, щоб той не забув спорядження. Роксана натягнула штани, сорочку й форму, зібрала волосся назад, навіть не глянувши в дзеркало. Коли вийшла в коридор, назустріч уже йшов Торен.

— Що сталося?

— Не знаю. — Він навіть не зупинився. — Усіх збирають у великій залі.

Роксана пішла поруч.

— Це не звичайна тривога.

— Я помітив.

На сходах вони ледь не зіткнулися з двома вежирами, які бігли нагору по речі. Один був без куртки, другий тримав у руках незастебнутий ремінь із ножами.

Унизу панував хаос. Роксана ніколи не бачила Ешелон таким. Зазвичай навіть під час термінових виїздів усе відбувалось чітко. Групи знали, хто куди йде, спорядження видавали за списками, коней виводили ще до того, як люди виходили у двір. Тепер усі говорили одночасно. Біля столу чергового лежали три розгорнуті карти, люди підходили, щось відмічали, передавали папери й відходили. Через головний вхід заходили посильні. Один був увесь у багнюці й важко дихав, ніби гнав коня кілька годин без зупинки. Крам стояв біля центрального столу. Роксана пішла просто до нього.

— Що сталося?

Він не відповів одразу. Дочекався, поки підійдуть ще кілька вежирів, і тільки тоді сказав:

— За останню годину підтверджено три вежі.

Спершу Роксана подумала, що неправильно почула.

— Три?

— Одночасно? — запитав Торен.

Крам кивнув, і навколо стало тихіше.

— Де? — спитав хтось.

Крам торкнувся першої позначки на карті.

— Біля Ральма. Приблизно дві милі від міських мурів. — Палець перемістився далі. — Друга в долині Аскер, біля старої дороги на північ. — Третя позначка була майже на іншому краю провінції. — І третя біля Вейлора.

Хтось тихо вилаявся. Роксана дивилась на карту. Між крайніми точками верхи довелося б їхати майже два дні.

— Вони точно з'явились сьогодні? — запитала вона.

— Усі три в межах однієї години.

У залі знову заговорили.

— Такого не буває.

— Уже буває.

— Може, одна стара?

— А повідомлення перевіряли?

— Перевіряли, — різко сказав Крам, і цього вистачило, щоб люди замовкли.

Роксана дивилась на три чорні позначки. Відколи вона служила в Ешелоні, вежа завжди означала одну точку. Один виїзд. Одну групу, іноді кілька, якщо споруда була великою. Тепер їх було три, і всі вимагали людей одночасно.

— Що відомо? — запитала Тінь.

Вона стояла з іншого боку столу, вже повністю споряджена. Крам узяв перший папір.

— Ральм. Вежа велика, за попередніми оцінками щонайменше дев'ять поверхів. Істоти вже вийшли за межі споруди.

— Скільки?

— Невідомо.

— Населення?

— Часткову евакуацію почали. — Крам відклав папір. — Є загиблі.

У Роксани всередині все стиснулось.

— Друга?

— Аскер. Вежа стоїть у вузькій долині. Істот зовні не бачили.

Роксана одразу підняла очі. Крам це помітив.

— Але до неї неможливо наблизитись.

— Чому? — насупився Торен.

— Дорога змінюється. Місцева варта їхала до неї майже годину й тричі повернулась до того самого мосту. Відстань до вежі не змінювалась.

Роксана згадала архівні звіти. Коридори, що не вели туди, куди мали, сходи, які закінчувались стіною.

— А третя?

Крам узяв останній лист і затримався над ним довше.

— Вейлор.

— Що там?

— Поки нічого.

— Як це нічого?

Крам глянув на Тінь, і відповіла вона:

— Вежа з'явилась посеред поля, приблизно за милю від селища. Стоїть. Жодної істоти зовні. Ніхто не чув звуків. Варта підійшла на двадцять кроків, реакції не було.

Уздовж спини Роксани пробігло знайоме неприємне поколювання.

— Тобто вона просто стоїть?

— Поки так.

Гарт, один зі старших вежирів, сперся руками на стіл. Той самий, що кілька днів тому у дворі розповідав про північну вежу, яка сама перекривала проходи.

— Три різні типи, — сказав він.

Крам глянув на нього коротко, і Гарт одразу замовк.

— Які типи? — запитала Роксана.

Ніхто не відповів.

— Він щойно сказав...

— Не зараз, — перебив Крам.

Роксана стиснула щелепи. Навіть тепер. Навіть коли перед ними лежали три вежі й ніхто не розумів, що відбувається. Крам почав розподіляти людей. Найбільшу групу відправляли до Ральма: два цілителі, більшість немагічних бійців і майже всі вежири, здатні працювати з великими площами. До Аскера — меншу групу на чолі з Тінню. Вейлор поки мали тільки ізолювати й спостерігати.

— Роксана, Торен, Гарт — Ральм.

Вона кивнула.

— Синьва? — запитав хтось.

Крам на секунду затримався.

— Також.

Роксана нічого не сказала. За останні дні вони з Синьвою майже не говорили. А зараз для цього не було й часу.

До Ральма їхали без зупинок. На половині шляху назустріч трапились перші вози з людьми. Жінки, діти, старі. Хтось сидів на возі, хтось ішов пішки. Несли вузли з речами, ковдри, клітки з птахами, мішки з їжею. Один чоловік тягнув за руки двох дітей і весь час озирався. Що ближче до міста, то більше ставало людей. Роксана вже бачила евакуації, але ніколи таку.

На повороті дорога піднялась на пагорб, і тоді вони побачили вежу. Вона стояла за міськими мурами, там, де ще вчора були поля. Величезна, чорна, верхівка губилась у низьких хмарах. Роксана машинально натягнула повід, кінь захропів, і навколо інші коні теж почали нервувати, але найбільше її налякала не сама вежа. Навколо неї щось рухалось. Спершу Роксана подумала, що це люди, але майже відразу зрозуміла, як помилялась.