30

Минуло два дні. Крам так і не викликав її. Роксана щоранку чекала посильного, щовечора вслухалась у кроки в коридорі, але нічого не відбувалось. Це лякало більше, ніж якби її викликали.

Один раз вона побачила його на тренувальному дворі. Крам стояв біля стійки зі зброєю й говорив із Тінню, а коли Роксана пройшла повз, навіть не повернув голови. Перемотана рука була вже без тканини, тільки шкіра на пальцях лишалась червоною й блискучою. Роксана чекала, що він її зупинить, скаже хоч щось про архів. Він не сказав нічого. Наче тієї розмови в кабінеті й не було. Наче не було тонкої книги в темній палітурці.

Торен двічі питав, чи все гаразд. Обидва рази вона відповідала, що так, і обидва рази він дивився на неї так, ніби не повірив.

Синьву вона зустріла біля сходів після вечері. Роксана саме поверталась з архіву з двома книгами під пахвою, які їй, на диво, дозволили винести до ранку. Синьва спускалась згори, на ходу поправляючи шкіряний ремінь на зап'ястку. Вони майже розминулись, коли Синьва тихо сказала:

— Роксі.

Дівчина зупинилась. Останнім часом навіть найпростіші розмови між ними закінчувались швидше, ніж мали, і завжди лишали по собі щось недоговорене.

— Що?

Синьва глянула на книги.

— Знову архів?

— Так.

— Ти там тепер живеш?

— Майже.

На обличчі Синьви промайнула слабка усмішка й одразу зникла.

— Я хотіла спитати про вежу Верена.

Пальці Роксани сильніше стиснули корінці книг. «Нікому не розповідай. Особливо про те, що він говорив».

— Якщо не хочеш, можеш не відповідати, — сказала Синьва.

— Що саме ти хочеш знати?

— Що там було.

Ще зовсім недавно Роксана розповіла б їй усе. Про кабінет, про Верена, про те, як він назвав її Роксі та про те, як вона сама спалила вежу. Тепер у голові стояли нагляд, корона й державна зрада.

Колись між ними не було жодних таємниць. Коли Роксані було вісім, вона ненавмисно підпалила завісу в бальній залі. Полум'я встигло дістатися до стелі, перш ніж Синьва загасила його, залишивши на паркеті калюжу й мокрі сліди аж до дверей. Коли прийшли дорослі, Синьва стояла посеред тієї калюжі й твердила, що це вона перекинула свічник. Її покарали на місяць. Роксана тоді плакала цілу ніч, а Синьва тільки знизала плечима й сказала: «Тобі б дісталось більше. Ти ж онука Верена».

Роксана давно не згадувала цей вечір.

— Нічого особливого.

— Роксі. Я бачила тебе після вежі.

Роксана відвела погляд.

— У мене помер дід.

— Я знаю, — дуже тихо сказала Синьва. — Але мені здалося, що там було щось ще.

На одну мить Роксані захотілось сказати правду. Вона навіть відкрила рот, а потім згадала погляд Крама крізь щілину дверей і змовчала. Синьва повільно видихнула.

— Тобі наказали нічого не казати?

Роксана підняла на неї очі.

— Чому ти так вирішила?

Синьва на мить запізнилась із відповіддю.

— Тут багато про що не говорять.

— Це я вже помітила. — Роксана поставила книги на широке підвіконня. — Ти знаєш, що було всередині?

— Ні.

Надто швидка відповідь для людини, яка нічого не знає.

— Тоді чому питаєш?

— Бо хвилююсь за тебе.

— Не треба робити вигляд, що справа тільки в мені.

Синьва стиснула губи, і Роксана відчула, як повертається знайома злість. Та сама, яку вона носила від дня, коли Синьва повернулась до Ешелону без речей, без форми Академії й відмовилась пояснювати, де була три тижні. Тоді Синьва чомусь першою глянула не на неї, а на Крама.

— Ти знала, що тут щось приховують, ще до того, як я це зрозуміла. Правда?

— Роксі...

— Просто скажи «так» або «ні».

Синьва глянула вздовж порожнього коридору.

— Не тут.

Ніби у відповідь, згори пролунали кроки. Сходами спускалась Тінь, мовчазна, як завжди, з мечем за спиною. Вона не сповільнилась і не глянула на жодну з них, але Синьва застигла й не ворухнулась, доки кроки не стихли десь унизу. Тільки тоді її плечі трохи опустились. Роксана бачила це. І від цього розлютилась ще більше: навіть зараз, посеред їхньої розмови, Синьва дивилась не на неї, а прислухалась до когось іншого.

Роксана коротко засміялась.

— Звісно. Ніколи не тут. Ніколи не зараз.

— Я просто не хочу, щоб ти... — Синьва замовкла.

— Що?

— Нічого.

— Ти зникла на три тижні. Повернулась сюди. Не пояснила ні слова, а тепер виявляється, що ти ще й знаєш щось про вежі.

— Я не сказала, що знаю.

— Ти сказала достатньо.

Синьва стиснула пальці, і ремінь на зап'ястку трохи зсунувся. Під краєм показалась темна смуга, яка ще не до кінця зійшла. Роксана бачила ці сліди й раніше, але не знала, що з ними робити. Тепер вони самі склались у просту картину. Синьва полізла туди, куди не мала. Її спіймали, а потім вона повернулась уже частиною Ешелону.

— Це через те, що ти знайшла? — тихо запитала Роксана.

Синьва смикнула руку вниз.

— Що?

— Сліди. Ти щось дізналась.

— Ти не знаєш, що було.

— То розкажи.

Синьва відкрила рота, але так нічого й не сказала.

— Я мовчу не тому, що мені так зручно.

— А чому тоді?

— Бо іноді, коли дізнаєшся щось зайве, тобі вже не дають просто піти.

Роксана дивилась на неї кілька секунд.

— Ти домовилась із ними?

— Ні.

— Тоді чому ти тут?

На обличчі Синьви щось сіпнулось.

— Бо інший варіант був гірший.

Роксана почула тільки одне. Інший варіант був.

— Значить, вибір у тебе все-таки був.

— Роксі, не так...

— А як? Ти хоча б сама на це погодилась?

Синьва опустила погляд на власні руки.

— Мене поставили перед... — Вона обірвала себе так різко, ніби прикусила язика.

— Перед чим?

Синьва похитала головою. І тоді щось у ній зірвалось.

— Ти думаєш, я прийшла сюди, бо захотіла? Думаєш, мені сподобалось усе кинути й зникнути?