29

Крам чекав її у своєму кабінеті. Роксана зайшла, зачинила двері й залишилась стояти. Після вежі Верена минула лише одна ніч, але їй здавалося, що набагато більше. Очі пекли від сліз і безсоння, голова була важкою, а всередині досі стояла дивна порожнеча.

Крам сидів за столом. Перед ним лежав короткий звіт про виїзд, але він навіть не дивився на папери. Права рука, перемотана свіжою тканиною, лежала поруч із чорнильницею.

— Сідай.

— Я постою.

Він не став наполягати.

— Як вона зникла? — запитав він.

Роксана не одразу зрозуміла, про що він.

— Вежа, — уточнив Крам. — Як вона зникла?

— Я її спалила.

— Усю?

— Усю.

Крам довго мовчав. Потім кивнув, ніби вона підтвердила щось, що він і так знав, і більше до цього не повертався.

— Те, що ти бачила всередині, нікому не розповідай.

— Що саме?

— Усе.

Роксана схрестила руки на грудях.

— Мій мертвий дід сидів у власному кабінеті й розмовляв зі мною. Він памʼятав мене. Памʼятав, що сталося між нами. Монстри були з ним повʼязані, а потім уся вежа зникла разом із ним. І ти хочеш, щоб я просто мовчала?

— Так.

Відповідь прозвучала спокійно, і це тільки сильніше її розлютило.

— Чому?

— Бо так треба.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

— Ти знав, що таке може статись?

Крам мовчав.

— Знав?

— Я знав, що вежі бувають різними.

— Це не те саме. І не кажи мені знову «не можна», «не питай», «не лізь». Я хочу знати, що я бачила.

Крам повільно відкинувся на спинку крісла.

— А я хочу, щоб ти зараз дуже уважно мене послухала.

Голос не став гучнішим, але щось у ньому змінилось, і Роксана мимоволі напружилась.

— Не розповідай нікому про Верена. Не згадуй, що він говорив. Не шукай закриті звіти й не став ці питання тим, хто не має права тобі відповідати.

— А якщо буду?

— Тебе відсторонять від виїздів. Заберуть доступ до архівів і посадять під нагляд, поки не вирішать, скільки ти знаєш і кому встигла сказати.

— І це все?

Крам подивився їй прямо в очі.

— Якщо інформація вийде за межі Ешелону, справу передадуть короні. Розголошення закритих відомостей Ешелону прирівнюється до державної зради.

Роксана відчула, як похололи пальці.

— Тобто мене можуть стратити?

— Так.

Вона коротко засміялась.

— За те, що я розповім правду про власного діда?

— За те, що розповіси те, що не мало вийти за межі цієї служби.

— Я не просила це бачити.

— Це нічого не змінює.

— Ти не встановлював ці правила, так? Але зараз погрожуєш ними мені.

Крам похитав головою.

— Я попереджаю тебе, поки це ще можу зробити я.

Роксана промовчала.

— Якщо хтось запитає про вежу Верена, скажеш, що всередині були нестабільні прояви, кілька істот і що після очищення споруда зруйнувалась.

— А дід?

Крам затримався з відповіддю.

— У звіті його не буде.

У Роксани стиснулось горло.

— Не смій робити вигляд, що його там не було.

— Я не роблю.

— Саме це ти й робиш.

— Я роблю так, щоб завтра до тебе не прийшли люди, яким буде байдуже, чия ти онука.

Цього разу вона нічого не відповіла. Крам підвівся з-за столу й підійшов ближче.

— Ти зараз думаєш, що я просто щось від тебе приховую.

— А хіба ні?

— Приховую.

Прямота відповіді вибила з неї слова.

— Але не все, що я знаю, я маю право тобі сказати. І не все, що я знаю, тобі варто знати. Я бачив, що буває з тими, хто дізнається забагато.

— Тоді навіщо взагалі викликав?

— Щоб ти зрозуміла межу.

— Уже зрозуміла.

— Ні. Ще ні. — Він подивився на неї дуже серйозно. — Зупинись. Я не прошу тебе забути Верена. І не прошу повірити в офіційний звіт. Просто мовчи.

— Особливо про те, що він говорив?

Крам затримав погляд на її обличчі.

— Особливо про це.

У Роксани всередині щось стиснулось.

— Чому?

— Іди до себе.

— Крам.

— Розмову закінчено.

Вона ще кілька секунд стояла на місці, потім розвернулась і вийшла. У коридорі було тихо. Роксана пройшла кілька кроків і зупинилась біля вікна. Не розповідай. Не шукай. Не питай. І страта за непослух. Це вже не було схожим на звичайну службову таємницю.

Вона знала, що зараз найрозумніше повернутись до себе й кілька днів не висовуватись. Знала це так само добре, як колись у дитинстві знала, що не можна чіпати свічки в дідовому кабінеті. І так само, як тоді, від самої заборони пальці свербіли ще сильніше.

До обіду Роксана вже сиділа в архіві. Він займав майже весь нижній поверх старого крила. Звіти про зачистки, карти, описи істот, списки загиблих, старі накази. Роксана бувала тут раніше, коли перед виїздом треба було знайти щось про конкретну вежу. Тепер вона шукала зовсім інше.

Старий архіваріус сидів за столом біля входу й щось переписував у товсту книгу.

— Що потрібно?

— Старі звіти про вежі. Найдавніші, які можна читати без окремого дозволу.

Він подивився на неї трохи уважніше.

— Для чого?

— Хочу краще розуміти, з чим можемо зіткнутись на виїздах.

Це було майже правдою. Архіваріус ще кілька секунд дивився на неї, потім підвівся.

— Чекай.

Перші книги нічого їй не дали. Дати, місця, імена померлих магів, кількість істот, втрати під час зачисток. Усе сухо й коротко. Але в старіших записах почали траплятись дивні речі. В одній вежі на різних поверхах зʼявлялась одна й та сама дитяча кімната. В іншій істота годинами сиділа біля ліжка й не нападала, поки вежири не підійшли ближче. У кінці звіту стояло лише: «Прояв знищено». Жодних пояснень.

У наступній книзі вона знайшла рядок, від якого завмерла рука на сторінці.

«Істота демонструвала поведінку, схожу на впізнавання одного з членів групи».