28

Спочатку Роксана нічого не чула. Полумʼя ще ковзало по чорному каменю, заходило в тріщини, але вже не палило. Вона стояла посеред кабінету й дивилась на місце, де кілька секунд тому сидів Верен. Його більше не було. Стіл потемнів з одного краю, а потім пішов пилом. За ним зникло крісло, осипались книжкові шафи. Уламки не встигали долетіти до підлоги, перетворювались на попіл ще в повітрі.

— Діду?.. — тихо покликала Роксана.

Ніхто не відповів. Десь угорі загуркотіло. Підлога пішла тріщинами, але вона навіть не відступила. Перед очима все ще стояло його обличчя.

«Я завжди пишався тобою».

Роксана закрила рот долонею, але схлип усе одно вирвався. Вежа зникала навколо неї. Стіни втрачали форму, коридори й сходи, якими вони йшли сюди, танули десь далеко внизу. Разом із ними стихали монстри. Ще кілька хвилин тому за стінами ревіло й билося щось велике, а тепер лишався тільки глухий шум, ніби хтось повільно засипав колодязь.

Черговий поштовх вибив підлогу з-під ніг. Роксана похитнулась, і хтось схопив її за руку. Крам зашипів крізь зуби. Вогонь, що досі тримався на її шкірі, лизнув його пальці, але він не відпустив. Роксана дивилась на його руку й не одразу зрозуміла, що відбувається. Полумʼя здригнулось і повільно відступило, ніби тільки тепер помітило його.

— Виходимо, — сказав Крам.

За його спиною крізь пил пробивався Торен. Роксана озирнулась. Там, де ще недавно були стіни кабінету, тепер виднілось сіре небо.

— Роксана. Вежа падає.

— Він був тут.

Крам нічого не відповів.

— Він справді був тут, — повторила вона, і голос зламався.

Крам стиснув її руку сильніше.

— Я знаю.

Роксана підвела на нього очі.

— Ні. Ти не знаєш.

Вона хотіла сказати ще щось, але замість слів вирвався схлип. Крам більше не сперечався. Він потягнув її до сходів, і вони побігли вниз. Сходинки за їхніми спинами осипались одна за одною, повітря стало сірим від пилу, і Роксана бачила перед собою тільки спину Торена.

Вони вибрались назовні, коли нижні поверхи вже почали осідати. Роксана зупинилась на траві й обернулась. Вежа стиралась із неба згори вниз. Чорний камінь розсипався, не долітаючи до землі, а вітер одразу розносив пил над садом. Коли зникла остання частина, удару не було. На місці величезної споруди лишилась тільки темна пляма. Торен підбіг першим.

— Ти поранена?

Роксана похитала головою. Він швидко оглянув її руки, обличчя, одяг і нічого не знайшов. Крам не підійшов. Він стояв біля краю чорної плями й не дивився на неї. Потім присів, набрав пилу на пальці й розтер. Обпечена рука ледь помітно тремтіла.

— Що там сталося? — запитав він, не підводячи голови.

— Не зараз.

Крам випростався й нарешті поглянув на неї. Роксана чекала, що він почне наполягати, але на його обличчі було щось інше, і вона ніяк не могла зрозуміти що. 

— Завтра зранку, — сказав він. — У мене. Сама.

Торен відкрив рота, але Крам лише коротко глянув на нього, і той промовчав. Роксана опустилась на траву прямо там, де стояла. Коліна нарешті перестали тримати. Вона закрила обличчя руками й більше не намагалась стримуватись.

Вона плакала за дідом, якого втратила вдруге. За словами, які почула надто пізно. За тим, що сама випустила вогонь. За тим, що попри все була щаслива хоча б кілька хвилин знову побачити його. Навколо ходили люди, хтось кричав, щоб усі відійшли далі, хтось перевіряв поранених. До неї ніхто не підходив.

До Ешелону вони повернулись уже під вечір. У кареті Роксана сиділа навпроти Торена й дивилась у вікно. Він кілька разів набирав повітря, ніби хотів щось сказати, але щоразу передумував. Зрештою мовчки зняв із себе плащ і поклав їй на коліна. Роксана тільки тоді помітила, що тремтить.

Крам їхав окремо, верхи. Крізь вікно вона бачила, як він тримає повід лівою рукою. Права, перемотана шматком тканини, лежала на стегні нерухомо.

Їх учили просто. Після смерті мага іноді зʼявляється вежа, усередині виникають небезпечні істоти, а Ешелон має їх знищити й очистити місце. Раніше Роксані цього вистачало. Вона могла не розуміти окремих речей, могла злитися на Крама за мовчання, але сама основа здавалася зрозумілою.

Тепер уже ні. Чудовиська не памʼятають, як ти йшла до дверей, не просять пробачення, не тримають інших чудовиськ, поки розсипаються самі. Це не вкладалось у жодне пояснення, яке їм давали.

У своїй кімнаті Роксана зняла форму, кинула її на стілець і довго стояла біля вікна. Їсти не хотілось. Спати теж. Вона розкрила долоню. Полумʼя спалахнуло одразу, без жодного зусилля, рівне й спокійне, ніби нічого не сталося. Роксана дивилась на нього кілька секунд, а потім стиснула пальці. Ще вранці вона пишалась тим, що може спалити будь-яку вежу. Тепер не знала, що саме спалила.

Колись, коли їй було три, вогонь уперше вирвався з неї просто за обідом і підпалив скатертину. Слуги кинулись по воду, а Верен підвівся з-за столу, взяв її на руки й засміявся так голосно, що всі замовкли.

«Подивіться на неї, — сказав він тоді. — Це моя кров».

Роксана заплющила очі. Вона давно не дозволяла собі згадувати цей день. Зрештою вона сіла за стіл і витягла чистий аркуш. Спочатку просто дивилась на нього. Потім написала:

«Чому після одних магів зʼявляються вежі, а після інших — ні?»

Нижче:

«Чому Кайрен не залишив вежі?»

Після паузи ще два:

«Чому монстри тягнулися до Верена?»

«Чому він сам залишився всередині?»

Роксана перечитала написане. Цього було мало. Вона взяла ще один аркуш і почала записувати все, що памʼятала з попередніх зачисток. Істота, яка благала не вбивати її. Скринька, яку монстр захищав до останнього. Звірі, що не виходили за межі зараженої території. Верен. Раніше це здавалося набором дивних випадків. Тепер вона вже не могла дивитися на них окремо.

Свічка догоріла до половини. Роксана підкреслювала одні рядки, закреслювала інші, дописувала на полях. Можливо, Крам теж знав не все. Можливо, частина того, чого їх учили, була правдою. Але вона бачила на власні очі. Усередині вежі залишається щось від самої людини.