27

— Відкрий! — крикнула Роксана до Верена.

Він сидів за столом, міцно вчепившись руками в край. Темний пил навколо його постаті став густішим.

— Я не можу.

— Це твоя вежа!

Підлога здригнулась ще раз. Десь у глибині вежі протяжно заревіло щось велике. За кілька секунд крик повторився вже ближче, і цього разу Роксана одразу зрозуміла, що чує монстрів. Верен заплющив очі. Його пальці стиснулись на краю столу, а руки дрібно затремтіли.

За стіною щось важко вдарило. Верен сіпнувся, і по його плечу пройшла темна тріщина. На мить частина руки розсипалась пилом, але майже одразу зібралась знову.

— Що це було?

Верен не відповів.

— Що тут відбувається?

— Роксі...

— Не називай мене так! Просто скажи, що відбувається!

Верен підняв на неї очі. Виглядав так, ніби намагався підібрати слова й не знаходив.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Тоді поясни як можеш. Де Крам і Торен?

— Десь у вежі. Думаю, живі.

— Думаєш?

— Я не бачу всього, що тут відбувається.

Роксана подивилась на чорні стіни.

— А вона тебе слухається?

Верен ледь усміхнувся.

— Хотів би я сам це знати.

Ще один удар, тепер ближче. Верен стиснув пальці, і Роксана нарешті помітила закономірність: щоразу, коли щось за стінами намагалось прорватись, йому ставало гірше.

— Ти їх тримаєш, — сказала вона. — Монстрів.

— Намагаюсь.

— Як?

— Я прокинувся вже тут. Вони теж були тут. Спершу я нічого не розумів. Потім помітив: коли я слабшаю, вони підходять ближче. Коли тримаюсь, відступають.

У Роксани по спині пройшов холод.

— Чому?

Верен довго мовчав.

— Бо вони повʼязані зі мною. Не питай як. Я відчуваю їх так само, як колись відчував власну магію.

— І ти весь цей час сидиш тут і тримаєш їх?

Він не відповів. Роксана підняла руку, і над долонею спалахнуло полумʼя.

— Тоді впусти їх. Я впораюсь.

— Не з усіма.

— Звідки ти...

— Відчуваю, — повторив він.

Роксана опустила руку й нервово видихнула.

— Звісно. Крам нічого не каже. Синьва нічого не каже. Тепер ще й ти. Усі навколо щось знають, а я маю ходити й здогадуватись сама.

— Ти завжди злилась, коли від тебе щось приховували.

— Бо я це ненавиджу! Ненавиджу, коли хтось вирішує замість мене, що мені можна знати, а що ні.

На його обличчі щось змінилось.

— Знаю. Я теж багато чого вирішував за тебе.

Роксана одразу напружилась.

— Не треба.

— Треба.

— Я сказала, не треба!

Голос зірвався.

— Я взагалі нічого зараз не знаю! Ти помер. Після тебе зʼявилась ця вежа. Я приїхала сюди вбивати монстрів, а тепер стою й розмовляю з тобою, ніби це нормально. Ти розсипаєшся в мене на очах, і я навіть не знаю, чи це справді ти! А ти сидиш тут так, ніби нічого не сталось і ми просто не договорили минулого разу.

Верен повільно подивився на неї.

— Ми не договорили.

У Роксани перехопило подих.

— Тоді ти все сказав. Ти вигнав мене.

— Так.

— Перед усіма.

— Так.

Роксана чекала, що він почне сперечатись, скаже, що вона не розуміє, що так було треба. Навіть у дрібницях Верен міг знайти десяток причин, чому вчинив саме так. Але він мовчав.

— Ти навіть не подивився на мене, коли я йшла.

— Я знаю.

— Не кажи «я знаю».

Вона відвернулась, але було вже пізно. В очах запекло.

— Я стояла біля дверей і чекала. Кілька секунд. Може, більше. Я була впевнена, що ти мене покличеш. Я спеціально йшла повільно. Це настільки жалюгідно, що я навіть зараз ненавиджу себе за це.

— Я хотів тебе зупинити.

Вона обернулась.

— Не бреши. Ти навіть голови не підняв.

— Бо якби підняв, то не зміг би тебе відпустити.

— І це мало б мене заспокоїти?

— Ні. Але ти маєш знати. — Верен зробив короткий вдих. — Коли Вежа назвала тебе вежиром, я злякався. Подумав про короля, про двір, про те, що скажуть про наш рід і як після цього всі дивитимуться на мене. Я все життя думав, що жив правильно. Служив короні, беріг імʼя роду. А коли настав час обирати, я обрав свою гордість.

— Замість мене.

— Так.

У Роксани затремтіли пальці.

— Чому?

— Бо я виявився слабшим, ніж думав.

Роксана дивилась на нього крізь сльози.

— Я думала, що можу втратити будь-кого. Друзів, Легіта, весь цей клятий двір. Але не тебе. Я була впевнена, що ти залишишся, навіть якщо більше не залишиться нікого. Я була твоєю онукою.

— Була і є.

— Тоді навіщо ти зробив усе, щоб я повірила в протилежне?

— Я не маю виправдання. І не прошу тебе забути. — Його голос став тихішим. — Пробач мені.

Роксана заплющила очі. Саме цих слів вона чекала. Наступного ранку, через тиждень, через місяць. У кожному листі, який так і не прийшов. А прозвучали вони тільки тепер, коли він помер.

— Ти запізнився, — прошепотіла вона.

— Знаю.

— Я досі злюсь.

— Маєш право.

Вежа здригнулась. Зі стелі посипався камінь. Верен зігнувся, і його рука розсипалась темним пилом майже до ліктя. Цього разу пил збирався назад повільніше.

— Діду!

Роксана кинулась до столу. Хотіла простягнути руку, але так і не наважилась.

— Я довго їх не втримаю.

Вона одразу зрозуміла.

— Ні.

— Роксі...

Цього разу вона його не обірвала.

— Я щойно тебе знайшла. Я так довго чекала, що ти скажеш, що помилився. Що я все ще твоя онука. Я вже майже змирилась, що ніколи цього не почую. А тепер ти нарешті сказав... і я маю сама відпустити тебе вдруге?

— Я вже помер.

— Не кажи так.

Верен підняв напівпрозору руку, ніби хотів торкнутись її щоки, але зупинився. Його губи ворухнулись.

— Мовчи, — видихнула Роксана. — Просто мовчи.

За стіною заревіло. По чорному каменю побігла тріщина.