26

Верен дивився на Роксану й мовчав. Вона розуміла, що треба щось сказати, але в горлі стояв тугий клубок, а думки плутались. Ще кілька хвилин тому все було просто. Вона зайшла сюди як вежир з вогнем у долоні, зі зброєю поруч, з Крамом і Тореном за спиною. Вона була готова до нападу, до монстрів, до бою, до крові. До будь-чого, що вимагало діяти швидко й не думати зайвого. До того, що побачить перед собою мертвого діда, вона готова не була.

Роксана дивилась на нього й ловила кожну дрібницю. Лінію плечей. Звичний нахил голови. Руки, що лежали на столі так само, як за життя. Навіть те, як він трохи стискав губи перед тим, як заговорити. Усе це було надто знайомим і водночас неправильним. Крізь його тіло місцями проступало дерево столу, краї постаті тремтіли, ніби Верен міг розсипатись у будь-який момент.

— Це справді ти? — нарешті запитала Роксана.

Голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла. Верен дивився на неї кілька секунд.

— А ким іще я маю бути?

Голос був його. Слабший, трохи хрипкий, але впізнаваний до болю. Від цього стало тільки гірше. Роксана зробила крок у кабінет. Полумʼя над долонею здригнулось разом із рукою.

— Ти памʼятаєш мене?

На обличчі Верена щось змінилось. Жорсткість трохи відступила, і на одну коротку мить він став схожим на того діда, якого Роксана памʼятала з дитинства.

— Роксі.

У неї перехопило подих. Так він називав її тільки вдома. Не при дворі, не перед чужими, не тоді, коли вона була чемпіонкою, нареченою спадкоємця чи гордістю роду. Тільки коли вони залишались своїми.

Роксана кілька секунд просто стояла й дивилась на нього. У голові одночасно спалахнули десятки спогадів, і жоден вона не встигла втримати. Дід, який застібає їй плащ. Дід, який сварить за брудні руки. Дід, який тримає її за плечі після перемоги. І дід, який наказує піти.

Крам одразу подався вперед.

— Роксана.

Вона навіть не озирнулась. Усе ще дивилась на Верена, ніби варто було відвести очі і він зникне.

— Я знаю.

Крам підійшов ближче.

— Ми не знаємо, що це.

Роксана стиснула пальці.

— Він знає мене.

— Це нічого не доводить.

Тепер вона різко повернулась до Крама. У грудях усе стислось, пальці тремтіли, у голові стояв суцільний шум. Їй самій було страшно від того, наскільки сильно вона хотіла вірити.

— Для тебе — ні.

Крам кілька секунд дивився на неї. Сперечатись не став. Торен стояв трохи далі й дивився то на Верена, то на Роксану. Зброю він уже опустив, але стискав так міцно, що побіліли пальці.

— Це точно він? — тихо запитав він.

Роксана знову подивилась на діда. Верен сидів за столом. Мертвий. Напівпрозорий. Знайомий до болю й водночас зовсім чужий у такому вигляді. Роксана хотіла сказати «так». Слово вже стояло в горлі, але вона не змогла його вимовити.

— Не знаю, — прошепотіла вона.

Верен почув. У куточку його рота на мить зʼявилось щось схоже на слабку усмішку.

— Розумно.

Роксана нахмурилась.

— Що?

— Не довіряти тому, чого не розумієш.

Це теж було дуже на нього схоже. Від цього по спині пройшов холод. Верен повільно підняв руку й поклав її на стіл. Пальці майже одразу розсипались темним пилом. Частинки піднялись у повітря, закрутились навколо запʼястка й за кілька секунд зібрались знову. Роксана здригнулась і зробила крок ближче.

— Що з тобою?

Верен опустив погляд на руку.

— Я сам ще не до кінця розумію.

Вежа здригнулась. Спочатку ледь помітно. Десь угорі щось глухо тріснуло, зі стелі посипався дрібний пил, у шафі задзвеніло скло. Роксана різко підняла голову.

— Що це?

Підлога хитнулась сильніше. Торен вилаявся й схопився за дверну раму. Крам одразу змістився ближче до Роксани.

— Назад.

Роксана озирнулась на двері. У цей момент усе сталося одночасно. Крам устиг зробити лише крок до неї. Між ними з гуркотом ударив чорний камінь. Він виріс просто з підлоги й за секунду дійшов до стелі. Роксана відскочила, прикриваючи обличчя рукою. Ще мить тому двері були відкриті, а тепер їх не існувало.

— Крам!

Роксана кинулась до стіни й ударила по ній долонею. Камінь був холодний й абсолютно гладкий.

— Роксана! — глухо донеслось з іншого боку.

— Я тут!

Вона вдарила ще раз.

— Торен?

Звідти щось відповіли, але слова заглушив новий поштовх. Вежа здригнулась так сильно, що Роксана ледве втрималась на ногах. Кабінет почав ламатись просто перед її очима. По книжкових шафах побігли тріщини. Деревʼяні панелі на стінах потемніли й зникли під чорним каменем. Килим під ногами наче провалився всередину себе, став твердим і холодним.

Роксана різко обернулась. Вікно теж почало зникати. Спочатку почорніла рама. Потім скло затягнуло темною плівкою, а за секунду на його місці вже була суцільна стіна.

Разом із вікном зникло світло. Кімната провалилась у темряву. Полумʼя в долоні Роксани спалахнуло сильніше. Жовте світло вихопило зі стін нерівні тріщини й обличчя Верена. Він досі сидів за столом, але тепер виглядав гірше. Його постать тремтіла, плечі раз у раз розсипались темним пилом, а пальці стискали край столу.

— Що відбувається? — різко запитала Роксана.

Верен не відповів. За стіною загриміли удари. 

— Відійди! — крикнув Крам.

Роксана відступила на кілька кроків. Майже одразу камінь здригнувся від сильного удару з іншого боку. Вона завмерла. Дівчина чекала, що по стіні підуть тріщини, але їх не було.

— Крам! — знову крикнула вона.

— Я тут!

Його голос долинав глухо, ніби між ними було не кілька кроків, а кілька метрів суцільного каменю.

— Не працює!

— А що ти пропонуєш?

— Я не знаю!

Вежа знову хитнулась. Роксана втратила рівновагу й сперлась долонею об стіл. Під пальцями відчула знайоме дерево. Вона подивилась на Верена.

— Це ти?

Він підняв на неї очі.