25

Камʼяні двері відчинились важко. Усередині щось протяжно скреготнуло, і холодне повітря торкнулось обличчя Роксани. Вона відразу підняла руку, і полумʼя спалахнуло над долонею, освітлюючи вхід та частину коридору за ним. Нічого не рухалось.

Крам став поруч і тихо сказав не поспішати. Роксана кивнула й переступила поріг. За нею зайшли інші, але простір майже одразу приглушив звук кроків і голосів. Вежі рідко були однаковими. Деякі всередині здавались набагато більшими, ніж зовні, інші змінювали коридори просто під час зачистки. Тут поки нічого не відбувалось. Попереду тягнувся вузький прохід, далі починались сходи, і жодного руху навколо не було.

Роксана вже звикла до того, що вежі зустрічали їх шумом, скреготом кігтів по каменю, далекими криками, тупотом, ударами. Тут було чути тільки власне дихання. Торен кілька разів озирнувся назад на відкритий вхід, ніби перевіряв, чи той усе ще на місці. Крам ішов попереду спокійно, але руку від зброї не прибирав.

Вони піднялись вузькими сходами на перший майданчик, і там Роксана раптом зупинилась. У стіні було високе вікно в деревʼяній рамі. Зовні вона такого не бачила. За склом відкривався сад. Літній, зелений, залитий сонцем. Уздовж доріжки росли троянди, а в дальньому кінці стояла стара альтанка.

Роксана підійшла ближче. Вона знала це місце. Навіть темнішу перекладину на даху альтанки памʼятала. Її замінили після бурі, коли Роксані було років десять.

— Це наш сад, — сказала вона.

Торен підійшов ближче й насупився.

— Ми ж усередині вежі.

— Я знаю.

Крам став поруч, але до скла не торкнувся.

— Ти впевнена, що це саме він?

— Так.

Роксана підняла руку до вікна й зупинилась, коли Крам попросив не чіпати. Вона опустила пальці. У ту ж мить між деревами щось промайнуло. Маленька постать пробігла по доріжці й зникла за кущами. Торен різко взявся за руківʼя зброї.

— Це що було?

Роксана не відповіла. Вона впізнала сукню. Колись у дитинстві в неї була така сама. Крам перевів погляд із саду на неї.

— Йдемо далі.

Чим глибше вони заходили у вежу, тим менше залишалось чорного каменю. На стінах зʼявились деревʼяні панелі. Потім змінився запах. Віск, стара деревина, сухі трави, які служниці клали в шафи. Запах дому. Торен машинально провів долонею по стіні, але Крам одразу його зупинив.

— Не торкайся нічого.

Чоловік відсмикнув руку. Попереду стояв невеликий столик із порцеляновою вазою. На білому боці тягнулась тонка тріщина. Роксана памʼятала і її. Колись вона розбила цю вазу мʼячем і кілька годин ховалась у саду, бо була впевнена, що дід її покарає. Верен тоді лише наказав полагодити вазу й сказав наступного разу грати надворі.

— Тут щось не так, — сказала Роксана.

Торен глянув на неї.

— Мені здається, тут усе не так.

Роксана похитала головою.

— Я про те, що це не випадкові речі.

Крам подивився на вазу, потім на коридор попереду.

— Я вже зрозумів.

У його голосі нічого не змінилось, але Роксана помітила, що він почав оглядати кімнати уважніше. Вони рушили далі. Частини дому зʼявлялись одна за одною. Десь коридор переходив назад у чорний камінь. Десь знайомі двері відкривались у порожній зал. Сходи, які мали вести на другий поверх, упирались у стіну. Все виглядало так, ніби хтось складав маєток із памʼяті й плутав окремі частини між собою. Монстрів усе ще не було. Торен першим сказав це вголос.

— Мені це вже не подобається.

Крам глянув на нього.

— Тобі коли-небудь подобались вежі?

— Ні, але зазвичай вони намагаються нас убити.

Роксана теж думала про це. На наступному поверсі вона першою почула звук. Зупинилась і підняла руку, змушуючи інших завмерти. Десь попереду щось стукнуло. Через кілька секунд звук повторився. Торен тихо видихнув.

— Кроки?

Роксана похитала головою. Вона знала цей звук. Так стукала об підлогу палиця діда. В останні роки Верен користувався нею після довгих прогулянок, коли починало боліти коліно. Роксана рушила вперед швидше.

— Повільніше, — сказав Крам.

Вона не відповіла. Торен наздогнав її на кілька кроків.

— Роксана.

— Я знаю, що роблю.

Сама вона в цьому вже не була певна. Коридор ставав дедалі знайомішим. Ліворуч зʼявились два високі вікна. Праворуч — двері до малої вітальні. Наприкінці стояли подвійні темні двері. Кабінет Верена.

Роксана зупинилась. Саме за цими дверима він зрікся її. Саме звідси вона вийшла в останній день у цьому домі. Стук усередині стих. Крам став поруч.

— Це його кабінет?

Роксана кивнула. На кілька секунд їй захотілось розвернутись. Просто сказати, що досить, і вийти з вежі. Крам не підганяв її. Торен теж мовчав. Потім із-за дверей почулось:

— Роксана.

Торен різко підняв зброю. Крам одразу виставив руку перед ним.

— Стій.

Роксана завмерла. Голос був тихішим і хрипкішим, ніж вона памʼятала, але впізнала його одразу.

— Роксана, — повторили зсередини.

Полумʼя над її долонею здригнулось.

— Діду?..

Торен глянув на неї так, ніби не був певен, що правильно почув. Крам не відводив очей від дверей.

— Не поспішай.

Роксана вже майже його не чула. Вона підійшла до дверей і поклала руку на ручку. Метал був холодним. Вона затрималась лише на мить, потім натиснула.

Кабінет майже не змінився. Великий стіл біля вікна, книжкові шафи, два крісла, темний килим і герб роду на стіні. За столом сидів Верен. Роксана зупинилась так різко, що ледь не врізалась у Крама. Повітря застрягло в горлі. Вона дивилась на діда й не могла нормально вдихнути.

Він виглядав старшим, ніж кілька місяців тому, дуже блідим і майже прозорим. Краї постаті час від часу розсипались темним пилом і знову збирались. Крізь одну руку місцями було видно дерево столу, та обличчя залишилось його. Ті самі складки біля очей, та сама лінія рота, та сама постава, яку Роксана могла б упізнати навіть зі спини. У неї затремтіли пальці. За всі останні дні вона змушувала себе думати про Верена як про мертвого.  До цього вона не була готова.