24

Маги помирали постійно. Від хвороб, старості, поранень, нещасних випадків. Після більшості не відбувалось нічого. Інколи за кілька годин після смерті земля розколювалась, виростав камінь, навколо псувались рослини, а всередині зʼявлялись істоти. Чіткої закономірності вона так і не бачила.

Спочатку Роксана думала, що справа в силі дару. Верен справді був сильним магом. Його здібності ніколи не зрівнялись би з її вогнем, але слабким його не назвав би ніхто. Він десятиліттями представляв рід при дворі, працював поруч із короною й мав доступ до речей, про які більшість магів навіть не знала. Та сила нічого не пояснювала. Імператорська родина поколіннями народжувала магів, чиї здібності перевершували більшість інших. Вежі після них зʼявлялись далеко не завжди.

Роксана знову згадала Кайрена. Його імʼя знала кожна дитина з аристократичного дому. Молодший брат попереднього імператора. Один із найсильніших магів світла свого покоління. Роками займався забороненими практиками, приховував це від родини й використовував магію, за яку інших страчували без довгих судів. Коли все розкрилось, навіть імператор не зміг його врятувати.

Після страти Кайрена чекали вежу. Частину столиці кілька днів тримали закритою. Вежа так і не зʼявилась. Кайрена поховали і на тому все закінчилось, а після Верена земля розкололась за одну ніч. Роксана сильніше стиснула повід.

Дід був гордим. Упертий настільки, що міг роками не визнавати власної помилки. Репутація роду важила для нього більше, ніж мала б. Роксана тепер знала це краще за всіх, та Верен не був Кайреном. Він не займався забороненою магією. Не проводив таємних ритуалів. Не вбивав людей. За десятиліття при дворі біля його імені не було навіть серйозного скандалу. Він міг бути владним, жорстким, нестерпно впертим. Роксана прожила поруч із ним двадцять один рік. Вона знала його. Принаймні завжди думала, що знала, але тепер після нього стояла вежа. 

Якщо сила не була причиною, якщо навіть заборонена магія й злочини не гарантували її появи, тоді між померлими магами існувала інша різниця. Щось, про що їм не говорили.

Крам сповільнив коня й порівнявся з нею.

— Повід скоро порвеш.

Роксана опустила очі на руку й трохи послабила пальці.

— Не помітила.

Крам ще кілька секунд їхав поруч.

— Думаєш про вежу?

— Про все одразу.

Вона подивилась уперед. Дорога була порожня, тільки десь далеко між деревами миготіла темна верхівка.

— Не хвилюйся, питати більше не буду. Я вже зрозуміла, скільки ти мені скажеш.

Крам нічого не відповів. Роксана провела великим пальцем по шкіряному поводі.

— Просто дивно. Я знала людей, після яких усі чекали вежу. Сильних магів. Тих, хто робив речі набагато гірші за все, що я можу приписати діду. І нічого.

Крам глянув на неї.

— А його ти можеш собі приписати цілком?

Роксана нахмурилась.

— Що?

— Ти говориш так, ніби знала про нього все.

Вона хотіла одразу відповісти, але слова застрягли. Знала. Принаймні ще вчора була впевнена в тому, що так думала. Крам перевів погляд на дорогу.

— Їдь обережніше. Ти знову стискаєш повід.

Роксана розтиснула пальці й більше нічого не сказала. Вона знову глянула туди, де над деревами час від часу показувалась темна верхівка вежі. 

Після полудня почали траплятись люди, які прямували їм назустріч. Селяни з возами, кілька вершників, родина з двома дітьми. Майже всі озирались назад у бік маєтку. Дехто, побачивши форму Ешелону, одразу звертав з дороги.

Роксана стежила за ними мовчки. Ще за годину вони побачили перший пост місцевої варти. Дорогу перекривали дві підводи, поруч стояли шестеро озброєних чоловіків. Один упізнав Крама й одразу підійшов.

— Далі проїзд закритий. Із ночі нікого не пропускаємо.

— Щось виходило назовні? — запитав Крам.

— Ні.

— Звуки?

Вартовий замʼявся.

— Близько світанку щось чули.

Роксана підняла голову.

— Що саме?

Чоловік глянув на неї й завмер. Впізнав.

— Не знаю, пані. Наче удари. Глухі. З-під землі. Потім усе стихло.

Роксана відчула, як по руках пройшов холод. Крам коротко кивнув і рушив далі. 

Після поста дорога майже спорожніла. Зникли вози, не було вершників, навіть фермерські поля виглядали покинутими. На одному подвірʼї ворота залишили відчиненими, поруч валялось перекинуте відро. Далі на дорозі лежала дитяча деревʼяна іграшка.

Роксана знала ці місця надто добре. Саме тому порожні двори, покинуті вози й відчинені хвіртки здавались такими неприродними. Тут завжди було людно. Хтось працював у полі, хтось вів худобу, десь гавкали собаки. Тепер дорога майже спорожніла.

За кілька миль до маєтку між деревами вперше показалась темна верхівка. Спочатку Роксана вирішила, що це хмара. Потім дорога піднялась вище, і стало видно камінь.

Кінь під нею одразу напружився. Вуха притиснулись, по шиї пройшов короткий тремтливий рух. Роксана провела долонею по гриві й сильніше взяла повід. Вона теж відвела погляд. Через секунду розсердилась на себе й змусила себе подивитись уперед.

На наступному повороті вже було видно частину стіни й вузькі темні вікна. Верх губився в низьких хмарах. Роксана знала цей пагорб. Там ніколи не було нічого вищого за старі дерева.

Кінь раптом різко фиркнув і смикнув головою. Роксана втримала його, нахилилась трохи вперед і тихо сказала:

— Спокійно.

Через кілька хвилин вона озирнулась на дорогу й спробувала зрозуміти, скільки вони вже проїхали. Відстань не сходилась. Темна споруда займала дедалі більше неба, хоча маєток усе ще був далеко.

Рука сама трохи натягнула повід. Роксана одразу послабила пальці. Їй уперше стало страшно дивитись уперед.

— Ти теж бачиш? — тихо запитав Марас.

— Що?

— Наче вона ближча, ніж повинна бути.

Роксана кивнула. Спершу вона просто помітила, що давно не чула птахів. Потім зникли комахи. Залишились тільки стукіт копит, скрип коліс і дихання коней. Один із них раптом заіржав і смикнувся вбік. Вершник ледве втримався.