23

Наказ прийшов наступного ранку. Роксана майже не спала. Після розмови з Крамом вона повернулась до кімнати вже під вечір, поклала лист від роду на стіл і так його й не відкрила. Кілька разів засинала на годину чи менше, прокидалась від найменшого шуму й щоразу перші секунди не памʼятала, чому в грудях так важко. 

Коли у двері постукали, за вікном тільки починало світати. Роксана вже сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, й дивилась на нерозкритий конверт із печаткою Веренів.

— Відчинено.

Двері відчинив Крам. Вона одразу випросталась.

— Зʼявилась?

Крам кивнув. Роксана кілька секунд просто дивилась на нього. Вона знала, що це може статися. Вчора вони саме цього й чекали. І все одно якась частина її до останнього трималась за можливість, що після Верена не залишиться нічого. Його поховають, у домі повісять чорні стрічки, хтось інший займе його місце на чолі роду, а через кілька місяців життя перебудується навколо порожнього крісла.

— Де? — запитала вона.

— На землях роду. Приблизно за пів милі від маєтку. Матеріалізувалась уночі.

— Є жертви?

— Поки немає. Територію закрили.

Крам простягнув їй складений наказ. Роксана розгорнула його й одразу побачила своє імʼя. Далі читати стало важче. Ешелон доручав їхній групі зачистку. Формулювання було сухим і звичайним, таким самим, як у десятках попередніх наказів, тільки цього разу під словом «вежа» стояло прізвище, яке вона носила все життя.

— Чому я?

— Ти знаєш місцевість. Група готова до виїзду. І це твій рід.

Останні слова зачепили сильніше за решту. Твій рід. Ще кілька місяців тому Верен сам оголосив, що вона більше до нього не належить, а тепер Ешелон повертав цей звʼязок одним рядком у наказі.

— Коли виїзд?

— За годину.

Крам уже збирався йти, коли Роксана заговорила знову.

— Чому вона зʼявилась?

Він зупинився.

— Вежа, — уточнила вона. — Вони ж зʼявляються не після кожного мага.

— Не після кожного.

— Тоді чому після нього?

Крам кілька секунд дивився на неї.

— Цього я тобі не поясню.

Роксана стиснула наказ у пальцях.

— Він був сильним магом. Це через силу?

— Я сказав усе, що можу.

— Тоді це не сходиться.

Крам уже взявся за ручку дверей.

— Що саме?

— Після магів вежі зʼявляються не завжди. Навіть після тих, кого страчували за заборонену магію.

Крам повільно повернувся до неї.

— Ти про Кайрена?

Роксана кивнула. Імʼя молодшого брата попереднього імператора знали всі. Його стратили після багаторічного розслідування за заборонені практики, а столиця ще кілька днів чекала появи вежі, а її не було.

— Він був сильнішим за діда, — сказала Роксана. — І після нього не залишилось нічого. Тоді чому після Верена зʼявилась вежа?

Крам кілька секунд мовчав.

— Збирайся, Роксано.

Він вийшов. За годину вона вже стояла біля стайні. З Ешелону виїжджали шестеро. Крам очолював групу, Торен і Марас перевіряли спорядження, ще двоє вежирів кріпили ящики до воза. Синьву залишили через опік. Вона знайшла Роксану перед самим виїздом.

— Я чула.

Роксана підтягнула ремінь на сідлі.

— Тут важко було не почути.

Синьва затрималась поруч і кілька секунд дивилась, як Роксана перевіряє ремені на сідлі.

— Ти точно хочеш їхати сама?

Роксана підняла на неї очі.

— А в мене є вибір?

Синьва стиснула губи.

— Просто будь обережна там.

— Я завжди обережна.

— Роксі.

Роксана завмерла на мить. Синьва давно її так не називала.

— Я повернусь, — сказала вона тихіше.

Синьва кивнула й відступила. Роксана сіла в сідло. Перші години дороги минули майже без слів. Вона знала цей шлях надто добре. Колись їздила ним до столиці, на фестивалі, на прийоми при дворі, до Академії. Ті самі пагорби, ті самі поля, старі камʼяні мости через неглибокі річки. Дорога майже не змінилась.

Чим ближче вони підʼїжджали до земель Веренів, тим частіше памʼять підкидала дрібниці, про які Роксана роками не згадувала. За наступним селом дід колись дозволив їй самій вести екіпаж, хоча їй ледве виповнилось дванадцять. Біля старої корчми вони зупинялись після її першого великого турніру. Верен купив їй медові горіхи, а потім бурчав, що чемпіонка роду не повинна витирати липкі пальці об парадний плащ. На роздоріжжі далі вони сварились перед приїздом королівської родини, бо Роксана навідріз відмовлялась вдягати важку накидку в спеку. Тоді ці речі здавались такими звичайними, що вона майже не запамʼятовувала їх навмисно, але тепер вони повертались одна за одною.

Роксана кілька разів ловила себе на тому, що затримує подих. Доводилось повільно вдихати й розтискати пальці на поводі. Долоні були вологими, хоча ранок залишався прохолодним. Щелепи боліли від того, як сильно вона їх стискала.

Їй не хотілося їхати далі. Вона могла зупинити коня, сказати Краму, що не піде, що нехай відправляють когось іншого. Вона вже бачила вежі. Бачила людей, розірваних монстрами, заражену землю, істот із людськими голосами. Жодного разу перед рейдом її не тягнуло розвернутись так сильно.

Роксана ковтнула й відчула, що в роті зовсім пересохло. Страх дратував, але ще більше дратувало те, що вона чудово розуміла його причину.

Вежа належала Верену. Він сам вигнав її з дому. Сам стояв навпроти й говорив, що рід не може дозволити собі носити її ганьбу. Сам не покликав, коли вона пішла, а тепер вона поверталась через його смерть. Від цієї думки піднялась знайома злість і за неї можна було вхопитись. Верен зробив їй боляче і вона мала право сердитись. Та злість не прибирала страх. Роксана не хотіла бачити, що залишилось після діда.

У попередніх вежах вона вже надто часто бачила речі, які не вкладались у пояснення про звичайних чудовиськ. Істота просила не вбивати її. Інша до останнього захищала стару скриньку. Звірі роками тримались біля зараженої ділянки й нападали лише на тих, хто намагався пройти до осередку. Що буде всередині Веренової вежі?