22

Зʼясування зайняло ще майже годину. Маг змішав два несумісні компоненти, отримав занадто летку сполуку й залишив котел біля вентиляційної шахти. Пари розійшлись будинком і вулицею, підхоплюючи випадкові образи зі свідомості тих, хто їх вдихав. Хтось боявся веж — зʼявлялась вежа. Хтось чудовиськ — у вікні виникали чудовиська. Один із сусідів панічно боявся гусей, тому кілька людей окремо повідомили про величезного білого птаха на даху.

До полудня стало остаточно зрозуміло, що Ешелон тут не потрібен. Місцевого мага передали варті й цілителю, будинок наказали провітрювати до вечора, а залишки зілля Крам забрав із собою як доказ. На виході Торен глянув на пляшку в його руці.

— Хоч цього разу ніхто не намагався нас зʼїсти.

— День ще не закінчився, — відповів Крам.

Фраза була звичайною, та холод під ребрами повернувся відразу. Дорогою назад Роксана майже не говорила. Безсонна ніч нарешті дала про себе знати. Очі пекло, голова нила від солодкого запаху зілля, що вʼївся в одяг, а тіло налилось важкістю. Вона кілька разів глибоко вдихнула свіже повітря, намагаючись остаточно викинути з голови і ранковий сон, і дурне відчуття, яке переслідувало її від самого пробудження.

За міськими воротами Роксана вже сердилась на себе. Весь ранок вона чекала біди. Прокинулась у холодному поту, здригнулась від сигналу тривоги, дорогою до містечка мало не переконала себе, що нічний сон щось означає, а в підсумку вся загроза виявилась старим магом, котлом і невдалим зіллям. Від усвідомлення власної дурості навіть стало легше. Роксана відкинулась у сідлі й уперше за день дозволила собі видихнути. Значить, нічого не сталося.

У Ешелон повернулись уже після обіду. Роксана здала спорядження, переодяглась і пішла до їдальні. По дорозі зустріла Синьву, яка виходила від цілителя з новою повʼязкою на руці.

— Ну? — запитала та.

— Маг надихався власного зілля й налякав ціле містечко.

Синьва кілька секунд дивилась на неї.

— Це все?

— Величезний гусак на даху теж був.

У Синьви сіпнулись губи.

— Шкода, що я пропустила.

— Неймовірна трагедія.

Роксана пішла далі й тільки за кілька кроків зрозуміла, що сама теж усміхається. Напруга, яка тримала її від самого ранку, нарешті почала відступати.

У їдальні вона змусила себе поїсти, хоча апетиту майже не було. Потім повернулась до кімнати й вирішила хоча б годину поспати. Лягла просто поверх ковдри, навіть не розпускаючи волосся, але сон не прийшов. Щойно заплющувала очі, знову бачила залу, але цього разу без вогню. Просто діда біля дверей. Роксана перевернулась на бік і накрила голову подушкою.

— Досить.

Власний голос прозвучав у порожній кімнаті безглуздо. Вона вже збиралась підвестись, коли у двері постукали.

— Роксана?

Голос був незнайомий. Вона відчинила. На порозі стояв один із молодших писарів.

— Крам просив вас зайти.

— Зараз?

— Так.

Писар відвів очі майже одразу, і Роксана більше нічого не спитала. До кабінету Крама вона йшла повільніше, ніж зазвичай. Коридор був майже порожній. Унизу грюкнули двері, хтось голосно засміявся, з двору долетів сухий стукіт тренувальних мечів. Звичайні звуки Ешелону чомусь різали слух сильніше, ніж завжди.

Крам стояв біля вікна. На столі перед ним лежав складений лист. Роксана зупинилась на порозі й одразу подивилась на нього.

— Викликали?

Крам повернувся і Роксана ще до того, як він заговорив, зрозуміла. Щось не так.

— Що сталося?

Крам не став підбирати слова.

— Сьогодні вранці помер Верен.

Роксана дивилась на нього, чекаючи, що він скаже ще щось.

— Що?

— Верен помер на світанку.

Слова нарешті дійшли. У Роксани різко перехопило подих, ніби хтось ударив просто під ребра. Пальці похололи, у вухах зашуміло, і кілька секунд вона просто дивилась на Крама, не в змозі змусити себе прийняти почуте.

Цього не могло статися. Сьогодні вона просто прокинулась після дурного сну, їхала через пів провінції через невдале зілля, бачила величезного гусака на даху, слухала чужі жарти. Поки вона жила цей звичайний, безглуздий день, дід уже був мертвий.

— Ні, — сказала Роксана.

Крам мовчав.

— Він хворів?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Тоді як?

— Серце.

Роксана повільно похитала головою. Серце. Одне коротке слово і людини, яка займала майже все її життя, більше немає. У грудях стало тісно, дихати довелось через рот.

Перед очима Роксани раптом виникли його великі та теплі руки. Те, як він поправляв їй рукав перед першим виступом, те, як тримав за плечі після перемоги, те як стояв поруч, поки король хвалив її, і дивився з такою гордістю, що Роксана тоді була певна, що, щоб не сталося, дід завжди буде на її боці. І майже одразу вона згадала кабінет, його холодний голос, те, як чекала біля дверей, що він зупинить її і те, як він цього не зробив. Роксана відвернулась і стиснула щелепи. 

— Хто повідомив?

— Представник роду.

— Вони знають, що я тут?

— Знають.

Роксана коротко видихнула.

— Звісно.

Вона підійшла до столу й подивилась на лист, але не торкнулась його.

— І що тепер?

Крам затримався на секунду. Роксана підняла голову.

— Що тепер, Крам?

— Чекаємо.

— Чого?

Він подивився на неї прямо і тоді Роксана зрозуміла раніше, ніж він сказав. 

— Ні.

Крам нічого не додав.

— Ні.

Цього разу голос зірвався. Роксана відступила від столу.

— Не смій.

— Я нічого не сказав.

— Ти збирався.

Вона вже знала. Маг. Смерть. Вежа. Ешелон. Усі правила, які за останні місяці стали звичайними, раптом склались у щось настільки особисте, що її знудило.

— Якщо вона зʼявиться… — почав Крам.

— Ні.

— Роксано.

— Я СКАЗАЛА НІ.

Вогонь ударив у долоні раніше, ніж вона встигла його стримати. Невеликий, різкий спалах. Роксана стиснула пальці, і полумʼя згасло. Крам не ворухнувся.