21

Роксана прокинулась ще до світанку й кілька секунд пробувала прийти до тями. У кімнаті було темно, крізь вузьке вікно пробивалось слабке світло, під ковдрою було душно, а сорочка прилипла до спини. Вона лежала нерухомо й дивилась у стелю, поки серце поступово сповільнювалось.

Їй знову снився вогонь. Останнім часом це траплялось частіше, але цього разу сон був іншим. Вона стояла посеред великої зали в домі Веренів, тієї самої, де колись приймали гостей після її перемог на фестивалях. Уздовж стін горіли світильники, на столах стояли келихи, за високими вікнами падав сніг. Усе виглядало так, як багато років тому. Навіть червона стрічка лежала на спинці крісла — нагорода за перший великий турнір, яку дід потім наказав зберігати разом із родовими реліквіями.

Потім загорілись штори. Роксана простягнула руку, щоб забрати полумʼя, але воно не слухалось. Вогонь біг по стінах, ковтав портрети, перекидався на деревʼяні панелі. Вона кричала, кликала когось, хоча сама не знала кого, поки в кінці зали не побачила діда. Верен стояв біля дверей і просто дивився на неї. Роксана пішла до нього, але що швидше рухалась, то далі він опинявся. Між ними вже горіла підлога, полумʼя піднімалось до стелі, а крізь нього вона бачила тільки його силует. Прокинулась у ту мить, коли він повернувся до неї спиною.

Роксана сіла на ліжку й провела долонями по обличчю. У роті пересохло. На столику біля ліжка ще залишалась вода з вечора, і вона випила майже всю, перш ніж помітила, що пальці трохи тремтять. Дурний сон. Вона повторила це подумки ще раз, поки вдягалась. Останні кілька тижнів вона надто багато думала про вежі, Синьву, заборонені архіви й усе, що Ешелон старанно ховав за короткими відповідями. Не дивно, що мозок вирішив додати до цього ще й родинний дім у вогні.

До ранкового шикування тривога майже відступила. Роксана вмилася холодною водою, затягнула волосся, вийшла у двір і змусила себе зосередитись на звичайних речах. На перевірці спорядження, списку чергувань, суперечці двох вежирів біля складу через чиїсь зниклі рукавиці. Саме тому сигнальний дзвін змусив її здригнутись сильніше, ніж мав би.

Розмови у дворі обірвались. Із адміністративного корпусу вибіг посильний, щось коротко сказав Краму й простягнув складений аркуш. Крам прочитав його просто на ходу.

— Другий загін зі мною. Виїзд за пʼять хвилин.

— Вежа? — запитав Торен.

— Схоже на те.

Цього вистачило. За останні місяці Роксана навчилась збиратись швидко. Зброя, рукавиці, ремені, фляга, запасні печатки. За кілька хвилин вони вже були біля воріт. Синьва цього разу залишалась в Ешелоні. Після вчорашнього опіку цілитель заборонив їй виходити щонайменше добу. 

Роксана мала б зрадіти, що цього разу Синьва залишалась в Ешелоні. Та ще до того, як вона поставила ногу в стремено, щось усередині вже стислось. Двір був таким самим, як завжди. Брязкіт зброї, коні, короткі команди, чужі голоси і все одно їй раптом здалося, що щось не так.

Щойно вона сіла в сідло, перед очима знову спалахнула нічна зала. Вогонь по стінах, дід біля дверей, його спина за полумʼям. У грудях різко стягнуло, наче вона вдихнула надто гаряче повітря, а пальці самі стиснули повід до болю. Кінь нервово смикнув головою, і тільки тоді Роксана розтиснула руку, відчуваючи, як нігті лишили півмісяці на долоні.

До місця їхали майже дві години. Повідомлення прийшло з невеликого містечка на південному тракті. Свідки стверджували, що над одним із будинків зʼявилась темна споруда, якої ввечері там ще не було. Кілька людей бачили у вікнах істот, чули крики, а один чоловік присягався, що стіна будинку просто зникла в нього перед очима. Для вежі опис був дивний, саме тому Ешелон відправив загін перевірити.

Крам майже всю дорогу мовчав. Роксана їхала за ним і вперто дивилась на дорогу, намагаючись не повертатись до нічного сну. Дарма. Замість вогню перед очима раз по раз поставав Верен таким, яким вона бачила його востаннє, хоча вона все більше згадувала його зовсім іншим. Памʼятала, як у дитинстві він садив її собі на плечі після перемог, щоб вона бачила натовп поверх чужих голів. Як сам застібав їй парадний плащ перед першим виступом при дворі, бо вона нервувала й ніяк не могла впоратись із застібкою. Як називав її своєю гордістю так часто, що Роксана виросла з упевненістю, що б не сталося, дід буде тим, хто залишиться, але потім саме він першим сказав їй піти.

Роксана памʼятала той день до дрібниць. Памʼятала, як чекала, що Верен хоча б подивиться на неї, коли вона проходитиме повз. Що покличе. Зупинить. Передумає вже після того, як усі розійдуться. Вона навіть затрималась біля дверей на кілька секунд довше, ніж було потрібно, але він так і не підняв очей.

Роксана сильніше стиснула колінами боки коня. Образа піднялась знайомою гарячою хвилею. На Верена можна було злитися, ненавидіти його за той день, за мовчання, за те, що він дозволив їй піти. Страх же був в рази гіршим відчуттям, бо десь під усією цією злістю досі жила та дівчинка, яка кілька секунд стояла біля дверей і чекала, що дід усе-таки її покличе.

На підʼїзді до містечка їх уже чекали двоє вартових. Один говорив швидко й постійно озирався на крайні будинки.

— Воно знову зʼявилось хвилин двадцять тому. Потім пропало. Потім ми бачили щось на даху.

— Хтось помер? — запитав Крам.

— Не знаємо.

— Власник будинку?

— Маг. Живе сам. Пан Едвен.

— Він живий?

Вартовий розгубився.

— Ніхто не зміг зайти.

Крам коротко наказав Торену перевірити периметр, і загін розійшовся навколо будинку. Роксана майже одразу зрозуміла, що щось не так. Справжня вежа змінювала простір. Це відчувалось ще до входу. Тиск магії, неправильні тіні, холод або жар, якого не мало бути. Тут вона не відчувала нічого подібного. Сам будинок теж виглядав цілком звичайно, поки Роксана не моргнула.

На місці другого поверху раптом виросла чорна вежа з вузькими вікнами. Вона інстинктивно підняла руку, але вежа хитнулась, розтягнулась убік і зникла.