20

Увечері Роксана сама прийшла до Синьви. Вона знала, де та живе, хоча жодного разу ще не була біля її кімнати. Другий поверх житлового корпусу, дальній коридор, четверті двері від сходів. Помітила ще в перший день після її повернення, куди саме Синьва звертає після вечері, і тоді зробила вигляд, що їй байдуже, але тепер простояла перед дверима добрих пів години, перш ніж постукати.

Синьва відчинила майже одразу. Вона вже встигла побувати в цілителя. Права кисть була перевʼязана майже до середини передпліччя, волосся залишалось трохи вологим, а замість спорядження на ній була проста темна сорочка. На лівому запʼястку, як і раніше, залишався широкий шкіряний ремінь.

— Щось сталося?

— Хочу поговорити.

Синьва відступила, пропускаючи її всередину, а перед тим як зачинити двері, коротко визирнула в коридор. Кімната виявилась майже такою самою, як та, яку дали їй самій після прибуття в Ешелон. Вузьке ліжко, стіл, шафа, два стільці, таз із водою біля стіни. Особистих речей майже не було. Кілька сорочок у шафі, гребінець біля дзеркала, чашка на столі. На одному зі стільців висіла форма Ешелону зі знаком на комірі.

— Якщо ти через руку, то цілитель сказав, що все нормально, — сказала Синьва.

— Покажи.

— Роксано.

— Покажи.

Синьва сіла на край ліжка й повернула кисть. Край повʼязки вже встиг просочитися маззю, а вище тканини шкіра залишалась червоною. Роксана підійшла ближче й насупилась.

— Це ти називаєш нормально?

— До ранку стане краще.

— Треба було відійти.

— Там залишались двоє людей.

— Я бачила.

— Тоді ти знаєш, чому я не відійшла.

Перед очима Роксани знову виникла біла пара, Синьва посеред неї й рука, яка вже почервоніла від жару.

— Я знаю тільки те, що ти продовжувала тримати воду, коли вже обпеклась.

— І Торен устиг витягнути пораненого.

— Ти говориш так, ніби цього має бути достатньо.

Синьва ледь нахилила голову.

— А чого ще тобі не вистачає?

— Наприклад, щоб ти не поводилась так, ніби твоє життя взагалі нічого не вартує.

Синьва притиснула край повʼязки до шкіри.

— Рука загоїться.

Те, як вона це сказала роздратувала Роксану.

— Ти мене відштовхнула.

— Ти намагалась мене відтягнути.

— Бо ти ранила себе!

— Я не закінчила.

— ТИ СЕБЕ РАНИЛА!

Синьва нічого не відповіла і спокійно дивилася на Роксану.

— Ти прийшла через це?

— Спочатку так.

— А тепер?

Роксана ковзнула очима до форми на стільці.

— Чому ти нічого не сказала Краму?

— Він і так зрозумів, чий був вогонь.

Синьва трохи відкинулась назад, спираючись здоровою долонею на матрац.

— Він розібрався. Тебе не відсторонили. Мене не покарали. У чому проблема?

— У тому, що я не розумію, навіщо ти взагалі полізла мене прикривати.

— Бо одна помилка не повинна коштувати тобі наступного рейду.

— Чому тобі є до цього діло?

— Бо ти мені не байдужа.

Відповідь прозвучала настільки просто, що Роксана на секунду забула про все.

— Ти зникаєш на три тижні, — сказала Роксана, і голос зрадницьки здригнувся. — Просто зникаєш, а я весь цей час не знаю, де ти, що з тобою, чи ти взагалі жива. Потім ти повертаєшся сюди так, ніби вже давно знаєш це місце. Знаєш, куди йти, до кого звертатись, що можна сказати, а про що краще мовчати. І при цьому мені не кажеш нічого. Жодного нормального пояснення. Жодного «вибач», ніби я не мала права хвилюватись.

Вона ковтнула, але продовжила раніше, ніж Синьва встигла щось сказати.

— А сьогодні ти лізеш у вогонь, прикриваєш мене перед Крамом, поводишся так, ніби тобі все ще не байдуже. І я вже не розумію, що з цього справжнє. Ти все ще моя Синьва чи я просто тримаюсь за людину, якої вже немає?

— Я не казала, що так само.

— Тоді що змінилось?

Синьва повільно провела великим пальцем по краю повʼязки.

— Більше, ніж я можу тобі нічого сказати.

Роксана насупилась.

— Тобі хтось забороняє?

Пальці Синьви стиснули тканину.

— Роксано.

— Хто?

Синьва повільно підвелась, поклала бинт на ліжко й розправила плечі. На мить її увага змістилась до дверей. У коридорі пройшов хтось важкий, кроки віддалились, стихли за поворотом. Тільки тоді Синьва знову повернулась до Роксани.

— Послухай мене уважно, — сказала вона тихо.

Роксана вже набрала повітря для відповіді, але Синьва підняла здорову руку.

— Просто послухай.

І цього разу Роксана справді замовкла.

— Не говори про старі звіти, вежі чи те, що я шукала, ні з ким, кому сама не довіряєш настільки, щоб поставити поряд із ним власне життя. Якщо хтось сам заводить цю тему, спочатку подумай, навіщо.

По спині Роксани пройшов холод.

— Це погроза?

— Ні.

— Дуже схоже.

— Я намагаюсь зробити так, щоб тобі ніколи не довелося зʼясувати різницю.

Роксана кілька секунд не знаходила відповіді.

— Через це ти зникла?

Синьва не відповіла.

— Через старі звіти?

У неї напружилась щелепа. Роксана опустила очі на широкий ремінь.

— І це теж через них?

Синьва не сховала запʼясток.

— Я дізналась достатньо, щоб більше не перевіряти межі.

— Скажи, що я помиляюсь.

Синьва ледь нахилила голову.

— Ти дуже хочеш, щоб я це сказала?

— Так.

— Тоді не проси.

На цьому Роксана зупинилась. Три тижні зникнення, сліди під ременями, те, як упевнено Синьва орієнтувалась в Ешелоні після повернення, її реакція на Крама після питання про інші варіанти — цього вже було достатньо.

— Чому ти залишилась? — запитала Роксана тихіше.

Синьва повернулась до ліжка й сіла.

— Я зробила вибір.

— Між чим і чим?

Рука Синьви на секунду затрималась на спинці ліжка.

— Між варіантами, жоден із яких тобі не сподобався б.