16

Синьва повернулась, коли надворі йшов сильний дощ. Роксана побачила її у внутрішньому дворі Ешелону після ранкового тренування, коли вже збиралась іти до їдальні. Спочатку вирішила, що їй здалося. За останні тижні вона стільки разів уявляла, як Синьва раптом зʼявиться біля воріт або напише бодай кілька слів, що вже не довіряла першому поруху надії, але дівчина повернула голову, і сумнів зник.

Синьва виглядала виснаженою. Схудла, під очима залягли темні кола, мокре волосся недбало зібране, а при ній не було ні сумки, ні речей з Академії. Роксана вже рушила до неї, коли помітила металеву відзнаку на комірі.

Знак Ешелону. Вона зупинилась. Синьва теж її побачила, але не зробила жодного кроку назустріч.

— Що це? — запитала Роксана, підійшовши ближче.

Синьва опустила погляд на відзнаку.

— Я тепер тут.

Роксана ще кілька секунд дивилась на металевий знак.

— Що значить «тут»?

— Я вступила до Ешелону.

— Я бачу, куди ти вступила. — Роксана нарешті підняла погляд на її обличчя. — Я питаю, якого біса ти тут робиш.

Синьва напружилась.

— Роксано…

— Ти сама прийшла?

— Так.

Роксана дивилась на неї, чекаючи продовження, пояснення чи хоч чогось, що зробило б це слово менш безглуздим.

— Ти зараз серйозно?

— Я зробила вибір.

Щось усередині Роксани нарешті зірвалось.

— Який, у біса, вибір?! — голос вийшов голоснішим, ніж вона хотіла, і кілька людей у дворі озирнулись. — Три тижні від тебе не було жодного слова. Я не знала, де ти. Не знала, чи ти взагалі жива. Ходила під ворота Академії, розпитувала людей, ловила кожну довбану чутку про затриманого мага Води, а ти весь цей час що? Вирішувала, чи пасуватиме тобі цей значок?

Синьва зблідла.

— Це не так.

— Тоді як?

— Я не можу пояснити.

Роксана різко відвернулась на мить, провела долонею по мокрому волоссю й знову повернулась до неї. Їй хотілося або закричати, або схопити Синьву за плечі й струснути так, щоб з неї нарешті випала хоч одна чесна відповідь.

— Звісно, не можеш. — Вона коротко засміялась, але сміх вийшов злим. — Ти ж останнім часом узагалі нічого не можеш. Не можеш написати. Не можеш сказати, де ти. Не можеш пояснити, чому озираєшся на кожному кроці. А тепер після трьох тижнів зникаєш з Академії й зʼявляєшся тут.

Роксана ткнула пальцем у знак на її комірі.

— Тут, Синьво. У місці, яке забрало в мене все.

Синьва здригнулась.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш! — Роксана відчула, як горло стискає, і від цього розлютилась ще сильніше. — Ти була єдиною людиною, яка бачила, що зі мною сталося після тієї клятої Вежі. Ти сиділа зі мною в саду, поки всі інші робили вигляд, що мене більше не існує. Ти знала, як я ненавиджу це місце. Як я щоранку прокидаюсь і думаю, що мала зараз бути там, з тобою, в Академії. І після всього цього ти добровільно приходиш сюди?

Синьва стиснула край мокрого плаща так сильно, що побіліли пальці.

— Роксано, я…

— Що?

Синьва подивилась їй прямо в очі.

— Я не можу пояснити.

Цього разу Роксана навіть не відповіла одразу. 

— Тоді навіщо ти взагалі заговорила зі мною?

Синьва здригнулась, ніби Роксана вдарила її, але та вже не могла зупинитись.

— Я три тижні боялася, що з тобою щось сталося. А тепер ти стоїш переді мною жива, у цьому клятому місці, і єдине, що можеш сказати, — що сама це обрала й не можеш пояснити чому.

Синьва опустила очі. Роксана дивилась на неї ще кілька секунд.

— Знаєш що? Не пояснюй.

Роксана хотіла сказати щось ще, але в цей момент до них підійшов один зі старших вежирів. Він не запитав, хто така Синьва, і навіть не привітав її як новеньку.

— Після обіду в нижній корпус, та сама кімната, а потім до реєстратора.

Синьва кивнула.

— Добре.

— І верхнім коридором сама не ходи.

Чоловік пішов далі. Роксана провела його поглядом, а тоді повернулась до Синьви.

— Та сама кімната?

Подруга промовчала. Тепер Роксана помітила те, що раніше не впало в очі. Синьва не озиралась на корпуси, не намагалась зрозуміти, куди йти, не перепитала, де нижній корпус. Вона вже знала це місце.

— Ти була тут увесь цей час.

Синьва тільки сильніше стиснула плащ. У цей момент рукав трохи піднявся. Навколо запʼястка тягнулася рівна багряна смуга шириною майже у два пальці. Шкіра була натерта, по краях лишились тонкі кірочки, а посередині чітко проступав світліший слід однакової ширини. Роксана схопила її за руку.

— Що це?

Синьва різко відсмикнулась.

— Тихіше.

— Це від кайданів.

— Роксано.

— На другій руці теж?

Синьва відступила на крок і сховала обидві руки під плащ. 

— Ти сказала, що сама це обрала.

— Обрала.

— А кайдани тепер вважаються новим популярним аксесуаром?

Синьва стиснула щелепу.

— Які були інші варіанти?

Вона вже відкрила рота, але погляд раптом ковзнув кудись за плече Роксани. Роксана озирнулась. Біля адміністративного корпусу стояв Крам. Він щось говорив чоловікові в темній формі й навіть не дивився в їхній бік. Коли Роксана повернулась, Синьва вже натягнула рукав нижче й застебнула плащ майже до підборіддя.

— Ти його боїшся? — запитала Роксана.

Синьва різко підняла очі.

— Не починай.

— Я просто питаю.

— Не тут.

Роксана перевела погляд на її запʼясток. Край багряної смуги ще виднівся між рукавом і долонею.

— Тоді скажи мені хоча б одне. Ти хотіла сюди?

Синьва не відповіла. Її пальці сильніше стиснули край плаща.

— Так чи ні?

— Я зробила вибір.

Роксана кілька секунд дивилась на неї.

— Це не те, що я запитала.

Синьва відвела погляд убік. Роксана теж замовкла. Потім ще раз глянула на застебнутий комір, на сховані під рукавами запʼястки й на порожні руки без жодної речі з Академії.