15

Першу записку Роксана відправила Синьві через два дні після їхньої сварки. Нічого особливого вона не написала. Кілька рядків про те, що шкодує за частину сказаного, хоча й досі сердиться, і коротке прохання дати знати, коли Синьва зможе зустрітись. Роксана довго сиділа над останнім реченням, кілька разів переписувала його, бо не хотіла ні вибачатися за все одразу, ні звучати так, ніби робить подрузі послугу. Зрештою залишила просте: Напиши, коли захочеш поговорити нормально.

Відповіді не було. Спочатку це навіть не здалось дивним. Синьва й раніше могла не відповісти того самого дня, особливо якщо в Академії були заняття до вечора. Роксана вирішила, що подруга просто досі злиться після їхньої розмови, і не стала надсилати другу записку одразу. Вона сама сказала достатньо речей, після яких кілька днів мовчання були цілком заслуженими.

На шостий день Роксана написала знову. На маленькому аркуші залишила лише одне питання: У тебе все нормально?

Записку вона передала тим самим способом, яким вони користувались раніше: через жінку, що кілька разів на тиждень привозила до Ешелону замовлення з міста й мала племінницю серед служниць Академії. Синьва сама колись запропонувала цей шлях, бо так їхні листи не проходили через загальну пошту. Наступного вечора жінка повернулася з запискою в руках.

— Не передали? — запитала Роксана, щойно побачила її біля складу.

— Намагались. Дівчини не було в кімнаті. Племінниця каже, що кілька днів її там не бачила.

— Може, на заняттях або на практиці?

— Не знаю. Залишати листа вона не стала. Ти ж просила передавати тільки в руки.

Роксана забрала складений папір і сховала в кишеню. Це ще нічого не означало. В Академії були виїзні заняття, практика, змагання між орденами, про які вона тепер дізнавалась здебільшого з газет та уривків чужих розмов. Синьва цілком могла кілька днів не зʼявлятись у гуртожитку.

Наступні дні заповнила робота. Вони їздили до невеликої вежі біля кордону й провели там майже дванадцять годин, після чого було два дні тренувань, чергування та ще одна коротка зачистка. Під час рейдів Роксана майже не думала про Синьву. Усередині вежі для цього не залишалось місця: треба було стежити за проходами, не втрачати загін із поля зору й памʼятати, скільки сили залишилося на випадок, якщо дорога назад виявиться складнішою за дорогу всередину.

Найгірше починалось після повернення. Роксана відчиняла двері своєї кімнати й машинально дивилась униз, хоча чудово бачила ще з кінця коридору, що там нічого немає. Через кілька днів це стало настільки звичним, що вона почала сердитися на себе.

Синьва сама сказала, що не все може пояснити, але відповіді від подруги не було. Можливо, після їхньої сварки вона просто вирішила припинити зустрічі зовсім. Ця думка боліла, але водночас була майже зручною. На Синьву можна було образитися. З образою Роксана знала, що робити, а от зі страхом точно ні.

Приблизно через півтора тижня після останньої зустрічі вона вперше почула чутку. Роксана сиділа в їдальні після тренування, коли за сусіднім столом двоє вежирів обговорювали якісь новини зі столиці. Спочатку вона не слухала. У таких розмовах постійно згадували викладачів Академії, зміни в правилах, дворянські скандали чи чергові змагання. Її увагу привернули лише слова «Орден Води».

— Кажуть, когось із молодших притиснули, — сказав один із чоловіків.

— За що?

— Поліз до закритих матеріалів. Ніби шукав старі записи без дозволу.

Другий здивовано глянув на нього.

— В Академії?

— Так. Більше нічого не знаю.

Роксана відклала ложку.

— Про кого ви говорите?

Обидва повернулись до неї.

— Та не знаю я, хто саме, — відповів перший. — Я тільки чув, що хтось із молодих магів Води.

— Який курс?

— Може, перший. Може, другий.

— Хлопець чи дівчина?

— Цього взагалі не казали.

— Звідки інформація?

— Люди сьогодні зі столиці повернулись. Від них і почув.

Роксана забрала тарілку й вийшла з їдальні. Чутка була надто нечіткою, щоб робити висновки, але позбутися відчуття, що випадкові шматки занадто добре лягають один до одного, вона вже не могла. Синьва зникла майже відразу після їхньої розмови про вежі, надто швидко відреагувала, коли почула про заборону Крама, а перед розставанням попросила бути обережною з питаннями.

Наступного дня Роксана спробувала дізнатись більше, але отримала лише нові версії тієї самої чутки. Один вежир, чий молодший брат навчався в Академії, чув про перевірку в одному з навчальних корпусів. Інший говорив про студента, якого викликали до адміністрації. Хтось узагалі стверджував, що затримали двох.

До вечора Роксана зрозуміла, що більше не може слухати чужі припущення. Наступного ранку, щойно закінчилось тренування, вона переодяглась, сховала знак Ешелону під плащем і пішла до Академії. Рішення було дурним і вона знала це ще дорогою, але не могла зупинитись.

Колись Роксана могла пройти крізь головну браму Свічада без жодного питання. Її знали викладачі, охорона, навіть частина старших студентів. Вона приїжджала сюди ще до вступу разом із дідом, відвідувала показові змагання й офіційні церемонії. Усі знали, що за кілька років Роксана Верен стане студенткою Ордену Вогню.

Тепер біля воріт її зупинили. Молодий вартовий спочатку впізнав її. Це було видно по тому, як змінився його погляд, потім помітив чорний плащ під верхнім одягом.

— Вхід для сторонніх за дозволом.

— Я не стороння.

Вартовий нічого не відповів. Роксана майже засміялась.

— Мені потрібна студентка Ордену Води. Синьва.

— Повне імʼя?

Роксана назвала. Вартовий переглянув список.

— Її немає серед тих, кому дозволені відвідувачі.

— Я не прошу побачення. Скажи, чи вона взагалі зараз в Академії.

— Я не маю права надавати таку інформацію.

Роксана відчула, як стискаються пальці.