14

Синьва написала через тиждень після останнього рейду. Записка чекала на Роксану під дверима кімнати, складена вчетверо й без підпису. Почерк вона впізнала одразу. Синьва просила прийти ввечері до старого саду неподалік від Академії, того самого, де вони бачилися перед першим виїздом Роксани. Лише кілька рядків, жодних пояснень і одна фраза наприкінці: Якщо не зможеш — не приходь.

Роксана перечитала її декілька разів, адже раніше Синьва ніколи так не писала. Навіть після того, як їхнє життя розійшлось у різні боки, у записках залишалось щось від старої близькості: дурне звертання, згадка про викладача, якого вони обидві знали, кілька зайвих слів, які не мали жодного значення. Цього разу ж лист виглядав так, ніби той хто писав, боявся написати більше, ніж потрібно.

До вечора Роксана кілька разів вирішувала, що нікуди не піде. Потім усе одно переодягнулась після тренування, взяла плащ і вийшла через бічні ворота Ешелону. Сад майже спорожнів. Осінь уже забрала більшість листя, доріжки вкривала волога жовта каша, а старі лавки блищали після дощу. Роксана прийшла першою й чекала біля дерева, під яким вони сиділи минулого разу.

Синьва запізнилась майже на двадцять хвилин. Роксана побачила її здалеку й одразу зрозуміла, що щось не так. Подруга йшла швидко, але кілька разів озиралась, причому не просто дивилась навколо, а справді перевіряла, хто йде позаду. Коли підійшла ближче, її обличчя вже було спокійним, проте руки вона тримала в кишенях плаща, ніби не знала, куди їх подіти.

— Привіт, — сказала Синьва.

— Ти запізнилась.

— Знаю. Вибач.

Роксана чекала пояснення, але його не було.

— Усе нормально?

— Так.

Відповідь прозвучала занадто швидко.

— Ти всю дорогу озиралась.

Синьва на мить напружилась.

— Просто не хотіла, щоб хтось із Академії побачив.

Це хоча б звучало правдоподібно.

— Через мене?

— Через те, що почнуться питання.

Роксана кивнула, хоча відповідь їй не сподобалась. Вони сіли на лавку. Синьва залишила між ними трохи більше місця, ніж минулого разу, і Роксана помітила це відразу.

— Як Академія? — запитала вона.

— Нормально. Багато практики. Скоро знову будуть змагання між орденами.

— Я чула про попередні.

Синьва подивилась на неї.

— Звідки?

— У нас теж іноді бувають газети.

На мить її обличчя стало теплішим.

— Ми тоді справді добре виступили.

— Я знаю.

Роксана хотіла сказати, що рада за неї, але натомість спитала:

— Чому ти так рідко пишеш?

Синьва опустила погляд.

— Не завжди виходить.

— Раніше виходило.

— Раніше було простіше.

Роксана кілька секунд мовчала. 

— Ти сама покликала мене сюди, але зараз поводиш себе дуже дивно.

— Бо зараз справді треба бути обережнішою.

— Зі мною?

— Не з тобою.

— Тоді з ким?

Синьва потерла великим пальцем край рукава.

— Просто не хочу, щоб через наші зустрічі в тебе або в мене були проблеми.

Роксана відвернулась.

— Зрозуміло.

— Не починай.

— Я нічого не починаю. Просто намагаюсь зрозуміти, коли саме я стала проблемою.

— Я цього не казала.

— Але саме так воно звучить.

Синьва видихнула й на кілька секунд заплющила очі.

— Я не хотіла, щоб ця зустріч перетворилась на сварку.

— Тоді не поводься зі мною так, ніби щось сталося, а я остання, хто має право знати.

Після цих слів Синьва подивилась на неї уважніше.

— Що в тебе сталося?

Роксана вже хотіла сказати, що нічого, але передумала.

— У вежах останнім часом трапляються речі, які не сходяться з тим, що нам розповідали. Я намагалась розібратися, але Крам закрив мені доступ до старих звітів.

Синьва різко підняла голову.

— Він заборонив тобі архів?

Роксана одразу це помітила.

— Чому тебе саме це так зачепило?

Синьва затрималась із відповіддю.

— Бо на таку поведінку має бути причина.

— Ти навіть не знаєш, що я шукала.

— Ти сама щойно сказала, що це повʼязано з вежами.

— І?

Синьва відвела погляд. Роксана відчула, як роздратування повертається.

— Ти щось знаєш.

— Ні.

— Тоді чому так реагуєш?

— Бо хвилююсь за тебе.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене немає.

Роксана різко підвелась із лавки.

— Звісно.

Синьва теж піднялась.

— Що це означає?

— Те, що останнім часом усі навколо поводяться однаково. Крам вирішує, що мені не потрібно знати. Рейд відмовляється говорити. Елна змінює тему. Тепер ти.

— Не став мене в один ряд із ними.

— А в чому різниця?

Синьва кілька секунд мовчала.

— У тому, що я хоча б прийшла.

Це роздраксувало Роксану ще більше.

— Раз на кілька тижнів.

Синьва зблідла. Роксана вже відчула, що заходить надто далеко, але образа, яку вона носила в собі від самого вступу до Ешелону, раптом знайшла зручне місце, куди можна було вдарити.

— Ти живеш у тому житті, яке мало бути моїм. Ходиш на заняття, виступаєш на змаганнях, повертаєшся в Академію. А я дізнаюсь про це з газет. Тому не треба говорити мені, що тобі теж складно, коли ти навіть не можеш нормально написати.

Синьва довго дивилась на неї.

— Ти справді думаєш, що мені легко?

— Я не знаю. Ти нічого не розповідаєш.

— Бо не можу.

Цього разу Синьва не підвищила голос. Сказала тихо, але так, що Роксана нарешті замовкла. Кілька секунд вони просто стояли одна навпроти одної, а потім Синьва відвела очі.

— Вибач.

— За що?

— За те, що рідко пишу. За те, що не приходжу частіше. За те, що тобі здається, ніби я віддалилась.

Роксана схрестила руки.

— А це не так?

Синьва подивилась на неї. 

— Ні, — сказала Синьва після паузи. — Це моя провина.