13

Наступний рейд стався через чотири дні. За цей час Роксана кілька разів відкривала шухляду, де лежав складений аркуш із записами, перечитувала його й знову ховала назад. Вона не намагалася обійти заборону Крама й не розпитувала більше ні Рейда, ні Елну, але тепер стала набагато уважнішою, ніж раніше. 

Цього разу помер літній маг землі в невеликому місті на захід від столиці. Вежа зʼявилась уночі просто посеред його будинку й частково обвалила сусідню споруду. Коли загін дістався місця, пожежу вже загасили, людей відвели подалі, а варта чекала за встановленою огорожею. Сама вежа була невисокою, з грубими темними стінами, обліпленими землею й уламками цегли. Частина старого будинку буквально зникала всередині неї: деревʼяні балки стирчали з каменю, шматок даху завис над одним із виступів, а крізь чорну поверхню місцями прорізались залишки світлої штукатурки.

— Щось побачила? — запитав Торен поруч.

— Ні.

Вона сама помітила, що останнім часом занадто часто відповідає саме так. Крам був із ними, але майже весь час тримався попереду загону. Під час інструктажу коротко пояснив будову вежі, можливу кількість переходів і наказав не розходитись по одному. Роксана не знала, чи це звичайна обережність, чи після минулого випадку він просто не хотів, щоб вона знову залишалась сама. Від самої думки стало неприємно, тому вона змусила себе більше про це не думати.

Усередині пахло сирою землею. Підлога місцями провалювалась, стіни були нерівними, а деякі проходи настільки вузькими, що Торену доводилося знімати щит і нести його перед собою. Першу істоту вони зустріли майже одразу — низьку, чотириногу, з видовженим тілом і широкою щелепою. Марас притиснув її до стіни камʼяною плитою, а Роксана добила вогнем. Друга чекала за поворотом трохи далі, третю знайшли біля сходів. Нічого незвичайного.

Саме тому на четвертому рівні Роксана вже майже перестала чекати чогось особливого. Там частина вежі змішалась зі старим будинком настільки, що важко було зрозуміти, де закінчувалось одне й починалось інше. Під ногами знову зʼявилась деревʼяна підлога, у стіні залишилась половина шафи, а над нею — шматок вицвілих шпалер. Серед темного каменю всі ці речі виглядали дивно, ніби вежа не просто виросла на місці будинку, а затягнула всередину частину чужого життя.

Торен першим помітив двері наприкінці коридору.

— Там ще одна кімната.

Марас підійшов ближче й прислухався.

— Хтось є.

Роксана підняла руку, готуючи вогонь, і вони зайшли разом. Істота стояла в дальньому кутку спиною до них. Вона була майже людського зросту, худою, з неприродно довгими руками й тонкою шиєю. Шкіра мала землистий відтінок, а обличчя було спотворене настільки, що важко було навіть визначити стать. Проте Роксана майже одразу помітила інше. Монстр не нападав. Він стояв, притиснувшись спиною до стіни, й закривав собою щось унизу. Марас зробив крок уперед.

— Відійди.

Істота різко повернула голову й загарчала, але не рушила на них. Навпаки, ще сильніше притиснулась до стіни й розкинула руки.

— Вона щось захищає, — тихо сказала Роксана.

Торен глянув повз монстра.

— Схоже на те.

— Тебе це не дивує?

Він лише злегка знизав плечима.

— Поки вона не кидається, мене все влаштовує.

Марас рушив далі. Істота зіщулилась. З її горла вирвався короткий хрипкий звук, який спочатку Роксана не розібрала. Потім монстр повторив.

— Ні.

Торен сильніше стиснув щит, Марас зупинився, а Роксана відчула, як по спині пройшов холод.

— Воно говорить.

— Чуємо, — сказав Торен.

Істота притиснулась до стіни ще сильніше.

— Ні.

Цього разу слово прозвучало чіткіше. Марас підняв меч, і монстр різко кинувся вперед. Ударив його в груди, відскочив від щита Торена, але замість того, щоб тікати чи продовжити атаку, одразу повернувся назад до стіни. Роксана помітила це першою.

— Воно повертається туди.

— Роксано, дивись перед собою, — кинув Марас.

Істота знову кинулась на них. Роксана вдарила вогнем, полумʼя зачепило її руку, і монстр закричав. Після цього притиснув обпечене місце до грудей так швидко й природно, що Роксана на мить завмерла. Рух був надто людським. Монстр скористався її затримкою й кинувся вперед, але Торен встиг підняти щит.

— Зосередься!

Роксана стиснула зуби й знову підняла руку. Цього разу вони швидко загнали істоту назад. Марас скував їй ноги каменем, Торен притиснув щитом, і через кілька секунд монстр уже майже не міг рухатись.

— Добивай, — сказав Марас.

Роксана підняла руку, але не вдарила одразу. З такої відстані вона добре бачила обличчя істоти. Воно залишалось спотвореним і чужим, але вираз на ньому був занадто зрозумілим. Це був страх. Істота перестала вириватись і повільно повернула голову до стіни. Роксана прослідкувала за її поглядом і побачила маленьку деревʼяну коробку. Стара, подряпана, з дешевим металевим замком.

— Зачекайте, — сказала вона.

Марас глянув на неї.

— Що?

— Вона весь час стояла перед цією коробкою.

— Побачимо після.

— Вона її захищала.

Марас уже хотів щось відповісти, але істота раптом видихнула:

— Не… чіпай.

Цього разу навіть Торен нічого не сказав. Роксана відчула, як у неї похололи пальці.

— Ви це чули?

Марас не зводив очей з монстра.

— Чув.

— Вона розуміє, що там лежить.

— Ми не знаємо, що вона розуміє.

— Вона буквально сказала не чіпати.

Істота різко смикнулась. Камінь навколо її ніг тріснув, Марас вилаявся й спробував знову стягнути породу, але монстр уже виривався. Торен навалився щитом сильніше, і на кілька секунд їм вдалося втримати його.

Роксана знову підняла руку. Істота побачила вогонь. Вона перестала дивитись на Роксану й рвонулась не вперед, а назад, до коробки. Камінь різав ноги, Торен тиснув щитом, але монстр усе одно намагався дотягнутись. Пальці ковзнули по підлозі. Ще трохи. Ще. До коробки залишалось зовсім мало.