11

Цього разу голос прозвучав майже правильно. І це був її голос. Роксана вдарила першою. Полумʼя рвонуло вперед, але істота відскочила ще до того, як вогонь досяг її. У відповідь вона кинула таке саме полумʼя, і Роксана ледве встигла підняти захист. Дві хвилі вогню зіткнулись між ними, на мить освітивши кімнату так яскраво, що довелося примружитись.

Коли світло згасло, Роксана побачила, що істота змінилась. Спина вже не була так сильно викривлена. Плечі стали вужчими, руки — коротшими. Риси обличчя повільно перебудовувались просто на її очах. Щелепа стала тоншою, ніс — меншим, очі змінили форму. Темне волосся почало видовжуватись.

Роксана не могла відвести погляд. Перед нею все ще стояло чудовисько. Шкіра залишалась сірою, пропорції — трохи неправильними, а рухи надто різкими, але тепер вона впізнавала себе. Наче хтось побачив її один раз, запамʼятав основні риси, а потім намагався зібрати з них нове обличчя, не розуміючи, як саме воно має виглядати.

Істота підняла руку й торкнулась власної щоки. Роксана відчула, як у животі все стиснулось. Кілька хвилин тому вона сама несвідомо торкнулась того самого місця, коли камʼяний уламок зачепив обличчя в коридорі. Монстр це бачив. Він повільно провів пальцями по щоці, потім по губах, ніби перевіряв нове обличчя на дотик.

— Припини, — сказала Роксана.

Істота ворухнула губами.

— Припини.

Тепер інтонація теж була її. Роксана знову атакувала. Перший удар монстр відбив майже тим самим рухом, яким зазвичай захищалась вона. Другий теж. На третьому Роксана різко змінила напрямок і зачепила полумʼям його плече.

Істота закричала. Роксана відсахнулась. Це був її крик. Не просто схожий голос, а саме той самий звук, який вона сама видала кілька тижнів тому на тренуванні, коли Тінь невдало влучила їй по ребрах. Навіть короткий зірваний вдих наприкінці був знайомим.

Монстр дивився на неї її очима й важко дихав у тому самому ритмі. Роксана відступила. Істота рушила слідом.

Бій продовжився, але тепер усе було інакше. Роксана змінила стійку. Монстр зробив це раніше. Вона ще не встигла підняти руку, а над його долонею вже спалахнуло полумʼя.

Роксана завмерла лише на мить, але цього вистачило. Вогонь ударив у бік і обпік шкіру навіть крізь захисну тканину. Роксана різко відскочила й притиснула долоню до рани. Монстр повторив її рух. Притиснув руку до абсолютно неушкодженого боку й скривив обличчя. Так само, як вона. Роксана повільно випросталась. Монстр випростався разом із нею. І вперше Роксана відчула страх.

— Ні, — сказала вона.

Монстр усміхнувся. Роксана бачила цю усмішку у дзеркалі сотні разів. Саме так вона усміхалась після перемоги, коли вже знала результат, але ще чекала, поки судді назвуть її імʼя.

— Ні, — повторив монстр її голосом.

Роксана загасила вогонь. Істота теж. Вона завмерла. Монстр чекав. Саме це й дало їй відповідь. Він міг копіювати лише те, що отримував від неї. Крам тижнями змушував Роксану битися без магії. Тінь вчила не повторювати один і той самий рух, міняти стійки, ламати власний ритм і не покладатися на силу тільки тому, що сили завжди було більше, ніж у інших.

Роксана повільно витягнула ніж. Істота перевела погляд на її руку й зробила те саме, хоча ножа в неї не було. Роксана кинулась уперед раніше, ніж монстр встиг зрозуміти різницю. Перший удар був незручним і майже неправильним. Другий вона завдала з іншого боку, змінивши хват просто в русі. Замість звичного відступу вдарила плечем, потім ногою в коліно й одразу пішла ближче, не даючи істоті простору для копіювання.

Монстр почав запізнюватись. Роксана різко відступила й кинула ніж. Істота ухилилась. Саме цього вона чекала. Полумʼя вже йшло по підлозі. Не прямий удар, який монстр бачив десятки разів. Вогонь обійшов його збоку, піднявся по стінах і замкнувся навколо раніше, ніж істота встигла повторити закляття.

Монстр закричав її голосом. Роксана стиснула пальці сильніше. Обличчя істоти змінювалось у вогні, але цього разу не поверталось до початкового. Навпаки, воно ставало ще більше схожим на її власне. Шкіра втрачала сірий відтінок, очі набували знайомого кольору, губи ставали майже нормальними.

На кілька секунд перед Роксаною горіла вона сама. Монстр дивився на неї крізь полумʼя й не намагався вирватися, а лише повторював вираз її обличчя. Роксана побачила, як він ворухнув губами.

— Не хочу помирати.

Роксана завмерла.

— Що? 

Монстр дивився її очима.

— Не хочу…

Вогонь охопив обличчя. Роксана майже несвідомо послабила закляття. Істота смикнулась уперед. Цього вистачило, щоб вона згадала, де знаходиться. Роксана стиснула кулак. Полумʼя зімкнулось. За кілька секунд усе закінчилось. У кімнаті стало тихо. Роксана ще довго не опускала руку.

На підлозі лежало обгоріле тіло, яке вже не було на неї схоже. Риси повільно повертались до тієї початкової викривленої форми, яку вона побачила першою. Сіра шкіра, неправильна щелепа, надто довгі пальці, наче Роксани тут ніколи й не було.

Вона підійшла ближче й присіла. На шиї істоти щось блиснуло. Роксана обережно відсунула обгорілу тканину й побачила срібний медальйон, майже повністю почорнілий від вогню. На ньому було викарбуване чоловіче імʼя. Це було не імʼя померлого мага, Роксана знала це точно.

Вона дивилась на літери й намагалася зрозуміти, що саме бачила кілька хвилин тому. Звичайна істота не повинна була копіювати чужу магію. Тим більше магію, якої не мав власник вежі. Не повинна була змінювати обличчя, голос і рухи. І точно не повинна була говорити те, чого Роксана їй не давала. Вона почула кроки й різко підвела голову. У дверях зʼявився Марас із закривавленим мечем.

— Ти ціла?

— Так.

Він подивився на тіло.

— Що сталося?

Роксана повільно підвелась.

— Воно копіювало мене.

Марас насупився й підійшов ближче.

— У якому сенсі?

— Спочатку рухи. Потім вогонь. Потім голос і обличчя.