10

Наказ про нову вежу прийшов посеред ночі. Роксана прокинулась від гучного стуку у двері, потім почула голоси в коридорі, побачила складений біля стільця плащ Ешелону й остаточно прокинулась. Через двадцять хвилин вона вже стояла у внутрішньому дворі разом з іншими, перевіряючи застібки на рукавицях, кількість відновлювальних флаконів і ніж на поясі.

Колись їй здавалося неможливим прокинутися серед ночі, одягнутись, зібрати спорядження й вирушити невідомо куди, навіть не встигнувши нормально поїсти. Тепер усе робилось практично на автоматі. Роксана слухала короткий інструктаж і лише тоді помітила, що Крама серед них немає. Замість нього перед загоном стояв високий сивий чоловік на імʼя Гард, якого вона кілька разів бачила в Ешелоні, але ніколи раніше з ним не працювала.

— Крам із загоном на півдні, — сказав Гард, помітивши її погляд. — До ранку не повернеться.

Роксана лише кивнула. Гард розгорнув карту й коротко пояснив завдання. Маг помер увечері в невеликому маєтку приблизно за три години від столиці. Вежа зʼявилась майже одразу й до моменту прибуття місцевої варти вже поглинула частину будинку та саду. Родину евакуювали, територію закрили, а у звіті не було нічого, що вимагало б особливого загону чи додаткової підготовки.

До світанку вони були на місці. Ця вежа відрізнялась від тих, які Роксана бачила раніше. Вона була нижчою, майже вдвічі ширшою і складалась із темного гладкого каменю, у якому місцями проступали тонкі світлі смуги. На відстані вони здавались тріщинами, але, підійшовши ближче, Роксана зрозуміла, що поверхня абсолютно ціла. Біля огорожі стояв чоловік років пʼятдесяти. Він не плакав і не намагався прорватись усередину, лише здавалоь досі не міг повірити, що ще вчора на її місці був звичайний будинок.

— Хто помер? — запитала Роксана, поки солдати відкривали їм прохід.

— Молодий маг. Двадцять сім років, — відповів Торен, перевіряючи кріплення щита.

— Яка магія?

— Повітря.

— Сильний?

— Середній рівень.

Роксана ще раз подивилась на вежу. Після першого рейду вона кілька разів питала, чи можна бодай приблизно передбачити, що залишиться після смерті мага залежно від його сили. Відповідь завжди була однакова: ні. Після слабкого мага могла піднятись величезна вежа, а після сильного іноді не залишалось нічого. Чим більше Роксана бачила їх на власні очі, тим менше розуміла, за якими правилами вони взагалі існували.

Усередині загін розділився майже одразу. Вежа мала кілька проходів, що розходились у різні боки, тому Гард вирішив не витрачати час на спільну зачистку кожного коридору. Роксана опинилась із Тореном та Марасом. Перші два рівні нічим особливим не відрізнялись від попередніх рейдів: кілька дрібних істот, один провал у підлозі, вузькі переходи, де Торен постійно чіпляв щитом стіни. На третьому рівні вони дійшли до круглої зали з трьома виходами. Марас присів біля одного з проходів і провів пальцями по подряпинах на камені.

— Сліди розходяться.

— Скільки їх? — запитала Роксана.

— Не знаю. Може, одна істота кілька разів пройшла тут, може, кілька.

Торен оглянув проходи.

— Якщо йти разом, до вечора не закінчимо.

Марас кивнув і вказав на коридори.

— Я праворуч. Торен — середній. Роксана, бери лівий. Якщо щось серйозне — повертаєшся сюди.

Роксана подивилась у темний прохід. 

— Добре.

Вони домовились зустрітися в залі через двадцять хвилин, і Роксана зайшла в лівий коридор сама. Перші кілька хвилин нічого не відбувалось. Вона йшла повільно, тримаючи над долонею невеликий вогонь і уважно дивлячись під ноги. Коридор поступово розширювався, поки не вивів її в невелику кімнату з ще одним проходом на протилежному боці. Саме звідти почувся тихий звук, ніби щось провело кігтем по каменю. Роксана одразу зупинилась і підняла руку.

— Виходь.

Відповіді не було. Вона зробила кілька кроків. Шкряботіння повторилось, але тепер праворуч. Роксана різко повернулась і побачила лише голу стіну. Напруження миттєво скувало плечі, та вона змусила себе розслабити пальці. 

Щось рухнулось позаду. Роксана розвернулась і кинула невеликий вогняний заряд. Полумʼя вдарило в стіну, освітивши кімнату, але там нікого не було. Вона вже збиралась рушити далі, коли зовсім поруч почувся один повільний крок. Цього разу істота вийшла сама.

Спочатку Роксана не побачила в ній нічого незвичайного. Приблизно людський зріст, сіра шкіра, занадто довгі руки, викривлена спина. Вона вже зустрічала подібних монстрів у попередніх вежах і знала, куди бити.

Роксана змістила вагу на ліву ногу й підняла руку. Істота зробила те саме. Вона завмерла, спочатку вирішивши, що це випадковість. Повільно змінила стійку, трохи відвела праве плече й переставила ногу. Монстр повторив із невеликою затримкою, ніби спершу дивився, а потім намагався відтворити побачене. Роксана опустила руку. Істота теж. Вона зробила крок убік, і за мить монстр повторив цей рух.

По спині пройшов холод. Роксана підняла долоню й створила над нею маленький вогник. Монстр уважно подивився спершу на полумʼя, потім на її пальці, після чого повільно підняв власну руку. Кілька секунд нічого не відбувалось. Потім між його пальцями спалахнула слабка іскра.

Роксана перестала дихати. Іскра згасла майже одразу, але істота не опустила руку. Вона дивилась на долоню Роксани, ніби намагалася зрозуміти, чого їй бракує, а потім спробувала ще раз. Цього разу полумʼя було більшим, майже таким самим, як у неї. Маг, після якого залишилась ця вежа, володів повітрям. Не вогнем.

Роксана різко загасила своє полумʼя. Монстр зробив те саме. Вона змінила положення руки. Він повторив. Роксана насупилась. Істота теж. Це було настільки схоже, що вона на мить не зрозуміла, що саме її налякало. А потім монстр усміхнувся.

Роксана застигла. Посмішка на його обличчі була широкою й неприродною. Наче істота помітила, що люди іноді розтягують губи саме так, але не розуміла ні причини, ні моменту, коли це потрібно робити.