9

За кілька тижнів Роксана навчилась не рахувати дні. Раніше її життя було поділене на дати, події й очікування. Фестивалі, прийоми, заняття, зустрічі при дворі, підготовка до вступу, майбутнє весілля, Академія. Усе мало своє місце й час, усе було розписане наперед так точно, що іноді здавалося, ніби їй узагалі не доведеться нічого вирішувати самій.

В Ешелоні час рахувався інакше. Виїзд о пʼятій, тренування після повернення, доба без сну, кілька годин на відновлення, нова вежа, черговий рейд. Якщо могла стояти — працювала. Якщо могла тримати зброю — їхала з усіма. Ніхто не питав, чи болить у неї плече після вчорашнього бою, чи хочеться знову заходити у вежу і чи виспалась вона хоча б кілька годин.

Через місяць Роксана вже не завмирала, коли бачила першу істоту в темному коридорі. Через півтора перестала здригатись від запаху гару, а ще трохи пізніше навчилась їсти після зачистки, навіть якщо на одязі залишались сліди чужої крові. Вона не знала, чи це означало, що звикає. Просто одного дня помітила, що вже автоматично перевіряє спорядження перед виїздом і знає, кого ставити праворуч у вузькому проході, а кого краще тримати позаду.

Одного вечора після тренування вона зайшла до їдальні й побачила на столі свіжу столичну газету. Хтось залишив її розгорнутою біля тарілки, і Роксана не збиралась читати, поки погляд випадково не зачепився за знайоме імʼя.

Легіт.

Вона зупинилась. У короткій замітці повідомлялось про осінній бал у королівському палаці. Кронпринц відкрив вечір разом із представницею однієї зі старих дворянських родин, а далі йшов довгий опис гостей, музики, нових суконь і першого офіційного сезону студентів Академії Свічада.

Роксана перечитала абзац кілька разів, хоча зрозуміла все ще з першого. Ще кілька місяців тому вона мала бути там. Не десь серед гостей, а поруч із Легітом, у новій сукні, яку ще навесні почали шити до першого сезону після вступу. Вона навіть памʼятала тканину — темно-червону, майже винну, з тонкою золотою вишивкою на рукавах.

Сукня, мабуть, досі висіла десь у старому маєтку, якщо її вже не прибрали. Роксана різко закрила газету.

— Щось цікаве? — запитав Марас, сідаючи навпроти.

— Ні.

Він глянув на складений аркуш.

— Тоді чому ти його так зімʼяла?

Роксана опустила очі й тільки тепер помітила, що пальці справді сильно стиснули край.

— Не помітила.

Марас нічого не сказав, і за це вона була йому вдячна.

Наступного ранку їх підняли ще до світанку. Вежа зʼявилась у двох годинах їзди від міста, і Роксана навмисно думала тільки про завдання. Про кількість людей у загоні, запас артефактів, скільки сил можна витратити на перший рівень і скільки обовʼязково залишити на вихід. Вона слухала Крама, перевіряла рукавиці й перераховувала флакони з відновлювальним розчином.

Усередині вежі було спекотно. Камінь під ногами нагрівався настільки, що через кілька хвилин ставало важко дихати, а на другому переході на них напали одразу три істоти. Роксана спалила першу ще до того, як та встигла наблизитись, другій перебила ноги, а третю добив Торен.

— Ліворуч! — крикнув Марас.

Роксана різко розвернулась і вдарила вогнем у стіну, звідки вирвалось ще щось. Вона навіть не встигла роздивитись, що саме, та цього разу вже й не хотіла. 

Після зачистки руки боліли так сильно, що вона ледве могла розстебнути ремені на спорядженні. Поки вони чекали на повернення решти загону, Торен перекинувся кількома словами з одним із магів, який нещодавно приїхав зі столиці.

— В Академії знову були змагання, — сказав той. — Орден Води взяв перше місце. Кажуть, одна з першокурсниць добре показала себе. Синьва. Прізвище не памʼятаю.

Роксана завмерла лише на секунду. Перед очима одразу постала подруга в блакитній формі. Вона мала б усміхнутися, але натомість просто сильніше затягнула ремінь на рукавиці.

На зворотному шляху перед очима стояли не сьогоднішні коридори вежі й не обгорілі рештки істот, а Академія. Синьва в блакитній формі, коридори, якими вони мали ходити разом, заняття, їдальня, лекції. Роксана відвернулась до вікна.

Наступні кілька днів вона брала на себе все, що могла. Додаткові тренування, нічні чергування, перевірку спорядження, допомогу на складі. Торен одного разу запитав, навіщо вона працює за двох.

— Так простіше, — відповіла Роксана.

Він не став розпитувати. Крам теж нічого не говорив, поки одного вечора не побачив її на тренувальному майданчику вдруге за день.

— Ти завтра в рейді.

— Знаю.

— Тоді йди спати.

— Я не втомилась.

— Це не питання.

Роксана стиснула руківʼя тренувального меча.

— Я ще не закінчила.

— Закінчила.

Він сказав це спокійно, але Роксана зрозуміла, що сперечатися безглуздо. До кімнати вона повернулась рано, але заснути все одно не змогла.

Через кілька днів за вечерею хтось із молодших вежирів заговорив про заручини дівчини з однієї відомої столичної родини. Роксана знала її з дитинства. Колись вони разом вчили танці перед першим дорослим прийомом, а тепер та виходила заміж за мага Повітря, з яким познайомилась в Академії.

Розмова тривала недовго. Хтось сказав, що весілля буде взимку, хтось згадав про бал, на якому пару мають представити офіційно, а потім усі перейшли до чогось іншого. Роксана несвідомо торкнулась власної руки. Після вечері пішла до тренувального двору. Тінь була там.

— Можна?

Та лише кивнула. Через кілька хвилин Роксана вже тримала меч. Тінь не питала, чому вона прийшла, не зменшувала силу ударів і не давала часу на перепочинок. Після третього падіння Роксана підвелась. Після пʼятого почала гірше тримати праву руку. Після сьомого Тінь опустила зброю.

— Досить.

— Ще раз.

— Ні.

— Я можу.

Тінь подивилась на її руку.

— Сьогодні ні.

Роксана хотіла заперечити, але не стала. Наступного дня знову був рейд. Потім ще один. Між ними — тренування, чергування, ремонт спорядження, короткий сон і знову робота.