8

Після першої вежі Роксана чекала, що щось зміниться, хоча й сама не знала що саме. Можливо, Крам почне ставитися до неї інакше. Можливо, люди в Ешелоні хоча б визнають, що тепер вона вже не просто новобранець, який кілька тижнів бігав по двору й отримував клинком по руках від Тіні. Зрештою, вона побувала всередині справжньої вежі, вбила кількох істот і повернулась живою.

Не змінилось нічого. Наступного ранку її розбудили до світанку, поставили на чергування біля складу артефактів, а після сніданку відправили допомагати перевіряти спорядження загону, який мав виїжджати в сусідню провінцію. Крам навіть не зʼявився.

Власне, після завершення навчання він майже зник із її життя. Роксана бачила його під час інструктажів, іноді на завданнях і зрідка в коридорах, але тепер він уже не стояв над нею від ранку до ночі, не виправляв кожен рух і не стежив, скільки разів вона впала під час тренування.

Чомусь це почало її доволі сильно дратувати. Роксана кілька разів ловила себе на тому, що шукає його поглядом у тренувальній залі чи їдальні, а потім злилась на себе за сам факт, наче їй бракувало його вічно незадоволеного обличчя. Це було вже зовсім принизливо.

Зате вона почала помічати інших. До цього більшість людей в Ешелоні існували для неї просто як безіменні чоловіки й жінки в темному одязі. Маги, простолюдини, досвідчені вежири, новобранці — усі змішувалися в одну сіру масу.

Тепер у цієї маси поступово зʼявлялися імена. Першим був Торен — той самий чоловік зі щитом, який ішов попереду під час її першої зачистки. Йому було трохи за тридцять, магії він не мав, зате мав величезний шрам від скроні до щелепи й дивну звичку їсти будь-що, що потрапляло під руку, навіть під час підготовки до рейду. Саме він одного ранку сів навпроти неї за сніданком без жодного запрошення.

— Ти вже трохи звикла до Ешелону?

Роксана підняла на нього очі.

— Ні.

— Це нормально. Тут мало хто звикає швидко.

Вона відклала ложку.

— Тобі було простіше. Ти сам сюди прийшов.

Торен не відповів одразу.

— Сам, — погодився він. — Але це не означає, що я хотів тут опинитися.

Роксана насупилась.

— А чому тоді прийшов?

— У мене було троє молодших братів, хвора мати й борги після батька. Грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше. Ешелон запропонував платню, якої вистачало на всю сімʼю.

Роксана замовкла.

— Тобто ти прийшов через них?

— Так.

— І не шкодуєш?

Торен трохи подумав.

— Іноді шкодую. Але якби довелося обирати знову, я б усе одно прийшов.

— Чому?

— Бо мої брати змогли вивчитися, мати живе в нормальному будинку, а якщо я прослужу ще три роки, родина отримає землю.

Роксана опустила погляд на миску.

— Я не думала, що сюди приходять через таке.

— У всіх свої причини.

— А якщо загинеш?

— Значить, сімʼя отримає виплати.

Він сказав це так просто, що Роксана не одразу знайшла відповідь.

— Тебе це не лякає?

Торен знизав плечима.

— Лякає.

— Але ти все одно залишаєшся.

— А куди мені йти?

Цього разу вона промовчала. Роксана ніколи особливо не думала про гроші. Просто в її житті вони були завжди. Будинок, одяг, навчання, слуги, поїздки, фестивалі — усе це існувало настільки природно, що вона навіть не замислювалась, скільки коштує.

Для Торена Ешелон був не прокляттям, а роботою. Жахливою, небезпечною, майже напевно короткою, але роботою, яка дала його сімʼї те, чого інакше вони ніколи б не мали.

Ще одна людина з їхнього загону, Марас, виявився магом землі. Вежа визначила його до вежирів майже десять років тому. На відміну від Роксани, він ніколи не був знаменитим. Його дар пробудився в одинадцять років, сила була середньою, сімʼя звичайною. До розподілу він планував вступити до Ордену Землі, а потім працювати десь у провінції. Вежа вирішила інакше.

— І ти просто змирився? — запитала Роксана одного вечора, коли вони разом чистили зброю після тренування.

Марас подивився на неї.

— Ні.

— А виглядає так.

— Це зараз.

Він провів тканиною по лезу.

— Перший рік я прокидався щоранку й думав, що ненавиджу це місце. Другий — що ненавиджу Вежу. Потім просто втомився ненавидіти.

Роксана кілька секунд мовчала.

— І що змінилося?

— Нічого особливого. Просто з часом перестаєш чекати, що все раптом стане інакше.

Вона опустила погляд на зброю у своїх руках.

— Ти колись думав утекти?

Марас кивнув.

— Думав.

— І чому не пішов?

— Спочатку тому, що не знав куди. Потім зрозумів, що справа вже не тільки в мені.

Роксана насупилась.

— Тобто?

— Вежі нікуди не зникають тільки тому, що ти вирішив їх більше не бачити.

— Але це не означає, що ти зобовʼязаний усе життя їх зачищати.

— Не означає.

Марас ненадовго замовк.

— Я теж колись так думав. А потім побачив, що буває, коли загін приходить надто пізно.

Роксана подивилась на нього, але Марас більше нічого не пояснив і цього разу вона теж не стала питати.

Поступово вона почала бачити Ешелон інакше. Тут справді майже не існувало тієї межі між магами й простолюдинами, до якої вона звикла з дитинства. У їдальні вони сиділи за одними столами. На завданнях прикривали одне одному спину. Під час тренувань Тінь однаково сильно била всіх, незалежно від походження, магії чи кількості титулів у родині.

Перші дні це здавалося Роксані дивним, але з часом вона просто перестала помічати різницю. Коли на тебе летить істота з кігтями завдовжки з палець, дуже швидко стає байдуже, чи має людина поруч магічний дар. Набагато важливіше, чи встигне вона підняти щит.

Більше її дивувало інше. За стінами Ешелону нічого не змінювалось. Про це Роксана дізналась під час свого першого вільного дня. Їй потрібно було купити кілька дрібниць, тому разом із Тореном та ще двома вежирами вони пішли на ринок у найближчому районі столиці. Роксана вперше за кілька тижнів опинилась серед звичайних людей без огорож, солдатів чи вежі поруч.