7

На перше завдання їх відправили раніше, ніж Роксана встигла повірити, що її вишкіл справді закінчився. Вранці вона ще тренувалась у дворі, а вже після обіду Крам зайшов до зали, кинув на стіл кілька темних плащів із символом Ешелону й коротко наказав збиратись. Роксана спочатку навіть не зрозуміла, що саме він має на увазі.

— Куди?

— На роботу.

Вона перестала затягувати ремені на рукавицях.

— Сьогодні?

— Ні. Через рік. Я просто вирішив заздалегідь попередити.

Роксана закотила очі.

— Я серйозно.

— І я.

Крам кинув їй один із плащів.

— Збирайся.

Вона спіймала його й кілька секунд просто дивилась на темну тканину в руках. На грудях був вишитий той самий знак, який ще місяць тому вона бачила лише здалеку й завжди намагалася не затримувати на ньому погляд. Вежа, перекреслена клинком. Символ Ешелону. Тепер він належав і їй. Роксана провела пальцем по вишивці й відчула неприємний холод десь усередині.

— Що сталося?

Крам уже роздавав зброю іншим.

— Помер маг.

— І?

Він подивився на неї.

— І зʼявилась вежа.

Цього було достатньо. Роксана мовчки одягнула плащ. У загоні разом із нею було ще шестеро людей. Троє магів, троє простолюдинів і Крам. Тінь цього разу залишалась в Ешелоні з новими добровольцями, яких продовжувала тренувати. Ніхто навколо не виглядав особливо схвильованим. Один із чоловіків перевіряв ремені на обладунку, інша жінка спокійно заточувала короткий меч, а хтось узагалі їв яблуко, ніби вони збирались на звичайне патрулювання. Роксана дивилась на них і не розуміла, як можна бути настільки спокійними.

— Ви всі вже були у вежах?

Жінка з мечем підняла голову.

— Не раз.

— І?

— Що «і»?

— Це все?

Жінка знизала плечима.

— А чого ти чекала?

Роксана не відповіла, бо й сама не знала. Напевно вона очікувала чогось більшого, хоча б страху чи хвилювання, але вони усі поводили себе так, ніби їдуть на пікнік, а не на смертельне підкорення вежі.

Карета їхала майже дві години. Дорогою Крам пояснив лише найнеобхідніше. Маг помер у невеликому селищі на північ від столиці. Вежа матеріалізувалась приблизно через годину після смерті. Територію вже оточили, мешканців найближчих будинків евакуювали.

— Якого типу? — запитала Роксана.

— Побачимо.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— А як тоді готуватись?

Крам подивився на неї.

— Саме тому ти вчилась готуватись до всього.

Коли вони приїхали, Роксана спочатку побачила людей. Десятки місцевих стояли за огорожею, яку виставили солдати. Хтось плакав, хтось мовчав, кілька людей сперечались із вартою, намагаючись пройти ближче, а потім вона побачила вежу і забула про все інше.

Роксана бачила зображення матеріалізованих веж у книгах. Малюнки, схеми, навіть один старий магічний запис у дитинстві. Ніщо з цього не підготувало її до справжньої вежі перед собою.

Вежа стояла посеред маленького двору, де, судячи з уламків, ще вчора був звичайний будинок. Вона була занадто великою для цього місця, наче виросла просто крізь землю, розірвавши все навколо. Чорний камінь здавався майже мокрим, стіни були нерівними, ніби їх не будували, а виростили, а верхівка губилась у низьких хмарах.

Найгіршим було те, що вежа не здавалася просто спорудою. У її нерівних чорних стінах було щось неправильне, майже живе, хоча Роксана прекрасно розуміла, що перед нею лише камінь. І все ж, чим довше вона дивилась на темний провал входу, тим сильніше зʼявлялося відчуття, ніби це не просто прохід усередину, а відкрита паща, яка терпляче чекала, поки вони самі підійдуть ближче.

Найдурніше було те, що Роксана майже фізично відчувала на собі чужу увагу. Наче вежа вже знала, що вони прийшли, і просто завмерла, очікуючи, коли вони зроблять перший крок усередину.

— Маг помер, і після цього зʼявилось це? — тихо запитала вона.

— Так.

— Чому?

— Тому що так працюють вежі.

— Це вся інформація?

— Для першого разу тобі достатньо.

Роксана хотіла сперечатися, але в цей момент за огорожею почувся крик.

— Не чіпайте його!

Вона різко обернулась. Літня жінка намагалась вирватися з рук солдатів.

— Він нічого вам не зробив! Це мій син!

Роксана завмерла. Жінку відтягнули назад.

— Що вона має на увазі?

Ніхто не відповів. Крам лише перевірив ремінь на руківʼї власного клинка.

— Заходимо.

Усередині було холодно. Мороз проникав крізь одяг і шкіру так швидко, що Роксана майже одразу відчула, як заніміли пальці. Коридор був вузьким, темним і дивно довгим. Ззовні вежа не здавалась настільки широкою, щоб усередині могли поміститись такі переходи. Роксана помітила це майже одразу.

— Тут більше місця, ніж має бути.

— Буває, — сказав Крам.

— Як це може «бувати»?

— Перестань намагатися застосовувати до веж звичайну логіку.

Вони рухались повільно. Попереду йшли двоє простолюдинів зі щитами, за ними маг землі, а Роксана трималась ближче до середини загону. Вона ненавиділа це. Їй хотілось іти першою, хотілось довести, що всі ці тижні навчання були потрібні не дарма, але вперше за довгий час вона вирішила не сперечатися. Можливо, Крам усе-таки чогось її навчив.

Першу істоту вони почули раніше, ніж побачили. Спочатку тихе шкряботіння, потім важке дихання. Роксана відчула, як по спині пройшов холод, уже не повʼязаний із температурою.

— Стояти, — тихо сказав Крам.

Усі зупинились. Щось рухалось у темряві попереду. Роксана підняла руку, і над долонею спалахнуло полумʼя. Світло вихопило з темряви частину коридору і істоту. Роксана спочатку не зрозуміла, на що дивиться. Воно було приблизно людського зросту. Можливо, колись навіть мало людську форму. Тепер руки були занадто довгими, пальці майже торкались підлоги, спина вигнулась під неприродним кутом, а шкіра мала сіруватий відтінок. Роксана відчула, як шлунок стиснувся.