6

За три дні до відʼїзду Роксана дізналась, що її короткий вишкіл майже закінчено. Крам повідомив про це так само спокійно, як повідомляв усе інше. Після ранкового тренування просто кинув їй рушник, дочекався, поки вона витре піт з обличчя, і сказав, що наприкінці тижня її переведуть до постійного загону. Роксана кілька секунд дивилась на нього, думаючи, що неправильно почула.

— Уже?

— А ти хотіла залишитися?

— Ні.

— Тоді в чому проблема?

— Минуло всього кілька тижнів.

Крам знизав плечима.

— Достатньо.

— Для чого?

— Щоб ти не здохла в перші пʼять хвилин.

Роксана скривилась.

— Дуже обнадійливо.

— Я стараюсь.

Вона вже давно зрозуміла, що сперечатися з ним безглуздо. Крам умів перетворити будь-яку розмову на коротку відповідь, після якої хотілося або вдарити його, або просто піти. Саме тому Роксана лише віддала рушник і повернулась до тренувального залу, але до вечора думка про відʼїзд так і не залишила її.

Вона знала, що цей момент настане. Саме для цього її тут і тренували. Ешелон не був Академією, де можна було пʼять років спокійно вчитись, складати випробування й поступово готуватись до справжньої роботи. Тут усе було простіше. Якщо можеш тримати зброю, не падаєш після першого удару й хоча б приблизно розумієш, коли треба тікати, значить, готова. Принаймні настільки, наскільки в Ешелоні взагалі когось можна було назвати готовим. Роксана сама не знала, чого боялась більше. Просто залишитися тут і далі тренуватись чи нарешті поїхати звідси.

До кімнати вона повернулась пізно, ледве переставляючи ноги після чергового тренування. Хотіла тільки помитися й лягти спати, але щойно відчинила двері, одразу побачила на столі складений удвоє аркуш. Спочатку Роксана подумала, що це черговий наказ, але упізнала почерк. Вона навіть не помітила, як усміхнулась.

Опівночі. Старий сад за східною стіною. І якщо ти не прийдеш, я сама полізу через паркан, а ти прекрасно знаєш, що це закінчиться моєю смертю від власної незграбності.

Підпису не було. Це і не було потрібно. Синьва. Її найкраща подруга. За весь час після розподілу вони не бачилися жодного разу. Спочатку Роксана чекала, що подруга прийде до маєтку, але її вигнали раніше, ніж вона встигла дочекатися. Після прибуття до Ешелону вона кілька разів думала написати сама, але так і не зробила цього, тому що банально не знала, що сказати.

Привіт. Мене оголосили вежиром, наречений кинув мене того ж дня, дід зрікся наступного, а тепер я вчуся не помирати. А як твої заняття?

Навіть у голові звучало безглуздо. До опівночі залишалось кілька годин. Роксана намагалась поспати, але нічого не вийшло. Врешті просто встала, накинула плащ і тихо вийшла з кімнати. В Ешелоні ніхто не забороняв виходити за територію у вільний час, але вона все одно почувалась так, ніби робить щось заборонене. Можливо, тому що вперше за кілька тижнів йшла не на тренування, не до їдальні й не за наказом Крама.

Старий сад знаходився майже за самою східною стіною. Колись тут, мабуть, щось вирощували, але тепер більшість дерев стояли засохлими, доріжки заросли травою, а камʼяна лавка біля огорожі тріснула посередині.

Синьва вже чекала. Роксана побачила її ще здалеку й на кілька секунд просто зупинилась. Блакитна форма Ордену Води виглядала майже нереально серед сірих стін Ешелону. Саме так мала виглядати й вона, тільки з золотою вишивкою Ордену Вогню. Синьва теж її помітила й одразу пішла назустріч.

— Господи.

Роксана нахмурилась.

— Що?

— Що вони з тобою зробили?

— І я рада тебе бачити.

Синьва підійшла ближче й одразу схопила її за підборіддя, повертаючи обличчя до світла.

— У тебе брова розбита.

— Уже майже зажила.

— А це?

Вона торкнулась синця біля шиї. Роксана відсмикнулась.

— Тренування.

— Тебе справді тренують чи намагаються вбити ще до того, як ти потрапиш у вежу?

— І те, й інше.

Синьва кілька секунд дивилась на неї, а потім просто обійняла. Роксана завмерла лише на мить, а потім сама притиснула її до себе так сильно, що Синьва тихо видихнула. І тільки тоді вона зрозуміла, наскільки сильно їй цього не вистачало. Не розмов, не пояснень, не співчуттів, а просто людини, яка досі дивиться на неї так, як було раніше. Вони простояли так кілька секунд, поки Синьва не відсторонилась.

— Ти могла написати.

— Ти теж.

— Я писала.

Роксана кліпнула.

— Що?

— Тричі. У маєток.

Роксана навіть не здивувалась.

— Мені нічого не передали.

Синьва стиснула губи.

— Я так і подумала.

Вони сіли на стару лавку й деякий час обидві мовчали, ніби після кількох тижнів окремого життя раптом не знали, з чого почати. Зрештою Роксана першою порушила тишу.

— Як Академія?

Синьва скривилась.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Після всього, що сталося, тебе цікавить Академія?

— Мене цікавить, чи професор Імер досі говорить так повільно, що на його лекціях можна постаріти.

Синьва несподівано засміялась.

— Ще гірше. Він тепер може заснути десь посеред пояснень нової магічної формули, а потім вдаіати вигляд, що просто медитував.

Роксана усміхнулась. Синьва почала розповідати про заняття, викладачів, про те, як один зі студентів Ордену Землі випадково пробив стіну під час практики, про першу суперечку між алхіміками й магами води. Роксана слухала й водночас відчувала дивну суміш тепла й болю. Це мало бути її життя. Вони повинні були сидіти разом у їдальні, скаржитись на викладачів, сперечатись про Ордени й домовлятися, на який фестиваль підуть першими.

— Памʼятаєш, як ми в десять років вирішили, що будемо жити в одній кімнаті? — раптом сказала Синьва.

Роксана засміялась.

— А потім дізнались, що різні Ордени живуть окремо.

— Ти плакала.

— Я не плакала.