5

Наступного ранку Роксана прокинулась ще до світанку від того, що хтось кілька разів сильно вдарив у двері кулаком. Вона різко сіла на ліжку, не одразу зрозумівши, де знаходиться, кілька секунд дивилась на сіру стіну навпроти, на вузьке вікно, за яким ще стояла ніч, і тільки потім згадала. Ешелон.

— Підйом! Пʼять хвилин!

Роксана подивилась на двері з обуренням. Пʼять хвилин. У маєтку її будили служниці, приносили воду, допомагали з волоссям та одягом. Навіть перед ранковими тренуваннями вона мала достатньо часу хоча б прийти до тями. Тут, схоже, ніхто не збирався враховувати, що вона ще навіть не звикла до нового місця.

Вона швидко одягнулась, абияк зібрала волосся й вийшла в коридор рівно в той момент, коли Крам зʼявився з-за повороту. Він ковзнув по ній поглядом і абсолютно спокійно промовив:

— Три хвилини сорок секунд.

— І?

— Нічого. Просто хотів знати, скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись.

— Ви завжди настільки приємні зранку?

— Ох, дівчинко. Я ще навіть не починав.

І це виявилось правдою. Через двадцять хвилин Роксана вже ненавиділа його значно сильніше, ніж учора. Тренування почалось із бігу навколо внутрішнього двору. Без магії, без артефактів і без будь-якої можливості скоротити шлях. Крам просто наказав бігти й навіть не сказав, скільки саме. Перші кілька кіл Роксана сприйняла майже як образу. Вона була магом вогню, а не солдатом. Її навчали керувати полумʼям, створювати щити, атакувати на відстані, контролювати температуру й витримувати власну магію на межі виснаження. У дванадцять років вона могла втримати вогняний потік довше, ніж більшість дорослих магів, а тепер її змушували просто бігати по колу.

На шостому колі образа почала поступатися втомі. На десятому Роксана вже не думала про приниження, а на дванадцятому їй стало важко дихати. Крам стояв біля стіни й байдуже спостерігав за її потугами.

— Скільки ще? — видихнула Роксана, пробігаючи повз.

— Поки не скажу зупинитися.

Вона хотіла відповісти, але вирішила не витрачати на нього залишки повітря. Ще через кілька кіл ноги почали тремтіти. Роксана не памʼятала, коли востаннє так втомлювалась фізично. Магічні тренування виснажували зовсім інакше. Після них боліла голова, руки ставали важкими, всередині залишалось відчуття порожнечі, але тіло все одно слухалось. Тут же кожен наступний крок ставав окремим подвигом.

Коли Крам нарешті сказав зупинитися, Роксана ледве втрималась на ногах. Вона сперлась долонями на коліна й намагалась відновити дихання.

— Якщо це була перевірка витривалості, то вона безглузда.

— Чому?

— Бо я маг.

Крам подивився на неї, ніби відповідь його щиро здивувала.

— А маги не мають ніг?

Роксана підняла голову.

— Дуже смішно.

— Я не жартую. У вежі ти не завжди зможеш використовувати магію. І навіть якщо зможеш, вона не понесе тебе на собі, коли доведеться тікати.

— Я не тікаю.

— Почнеш.

— Від кого?

— Від того, що буде сильніше за тебе.

Роксана випросталась, хоч ноги ще тремтіли.

— Таких небагато.

Крам кілька секунд просто дивився на неї.

— Ось через це ти й помреш першою.

Роксана стиснула щелепи.

— Ви завжди так мотивуєте людей?

— Я тут не для мотивацій, а щоб навчити таких, як ти виживати.

Після бігу почались вправи зі зброєю. Тінь уже чекала в тренувальному залі разом із групою людей, яких Роксана бачила вчора в коридорах. Більшість із них були простолюдинами. Кілька чоловіків, дві жінки й один зовсім молодий хлопець, який здавалось потрапив сюди випадково. Тінь роздала кожному по деревʼяному клинку. Роксана взяла свій і зітхнула.

— Знову це?

Тінь підняла брову.

— Вчора я вже зрозуміла, що ним можна тикати в людей.

Жінка мовчки стала навпроти.

— Чудово. Ще раз.

Перший удар Роксана заблокувала, другий теж, а на третьому Тінь вибила клинок у неї з руки. Через хвилину зброя знову лежала на підлозі. На третій раз Роксана вже не стрималась.

— Та що не так?!

Тінь підійшла ближче, поправила їй положення рук, трохи змінила кут плечей і відступила.

— Могла б просто сказати.

Тінь подивилась на неї.

— Правильно. Забула.

Цього разу одна з жінок у групі тихо засміялась. Роксана різко повернула голову.

— Щось смішне?

— Нічого.

— От і добре.

Крам, який стояв біля стіни, навіть не втрутився. Це дратувало ще більше. До полудня руки Роксани вже боліли так, що вона ледве стискала пальці. Тінь змушувала повторювати одні й ті самі рухи десятки разів. Крок, блок, удар, відхід і знову все спочатку. Жодної магії, жодного вогню, жодної можливості зробити те, у чому вона справді була кращою за всіх.

Коли Роксана нарешті не витримала й викликала полумʼя просто на долоні, щоб показати, наскільки безглуздим є все це навчання, Тінь одразу вдарила деревʼяним клинком по запʼястю. Вогонь згас, а Роксана скрикнула й відсмикнула руку.

— Ви здуріли?!

Крам навіть не зрушив з місця.

— Вона показала, що станеться, якщо ти почнеш чаклувати тоді, коли ворог стоїть на відстані удару.

Роксана потерла запʼястя.

— Я могла спалити її раніше.

— Не спалила.

— Бо це тренування.

— Монстру буде дуже приємно знати, що ти сильна в умовах, коли всі грають за правилами.

Роксана подивилась на нього з ненавистю.

— Ви обидва нестерпні.

— Зате живі.

І це стало відповіддю майже на все. Чому вони бігали до втрати сил? Бо живі. Чому тренувались із ножами? Бо живі. Чому вчилися падати так, щоб не зламати шию? Бо живі. Чому Тінь раз за разом збивала Роксану на підлогу, поки та не почала автоматично перекочуватись убік? Знову тому ж самому.

До кінця першого дня у неї боліло все. На долонях зʼявились пухирі, праве коліно було розбите після невдалого падіння, на передпліччі проступив величезний синяк, а запʼястя все ще нило після удару Тіні.