15

В полк брата гетьмана, полковника Василя Пилипенко, мене прийняли з розпростертими рука. Допомогли рекомендації характерника і розповіді про багаторічну службу в армії його святості кардинала Фелліні. Звісно хорунжий сотні в яку потрапив перш за все перевірив мої бійцівські навики і залишився ними цілком задоволення. Стрільцем я був пристойним, вмів користуватися як фузеєю і пістолем, так й арбалетом і луком, а от фехтував чи не найкраще в підрозділі, бо батькова наука не пройшла даремно.

Підрозділ де мені тепер судилося служити був особистою гвардією гетьмана тож ніколи довго не затримувався на одному місці. Вже через семиденницю нам наказали вирушати на південь щоб перехопити і знищити орду орків. Напередодні походу я зайшов попрощатися з фальшивими «чумаками», які тепер стали моїми хорошими друзями. Серед нових товаришів зустрів і Марелю з батьком. Після знищення млину пані Мазур вони стали безхатьками, тому випрохали в характерника дозвіл приєдналися до нашої компанії. Горобець усім пояснював своє рішення тим, що був зачарований кулінарним талантом дівчини, хоча я підозрюю, що насправді він мабуть розгледів у колишньої служниці якісь магічні здібності і в майбутньому мабуть планує зробити з неї свою ученицю.

Прощання затягнулося ледь не до півночі. Вислухавши численні побажання бойової вдачі та випивши за це не одне барильце пива та вина, я нарешті залишив приємне товариство друзів-побратимів. Та не встиг відійти від галасливого гурту і сотні кроків як почув позаду несміливе:

– Ясновельможний сеньйоре лицарю, дозвольте простій дівчині сказати вам кілька слів подяки?

Оглянувшись, побачив Марелю, яка насторожено завмерла неподалік. В світлі табірних вогнищ зніяковілість на її обличчі виглядала напрочуд миловидною і привабливою.

– Та за що ж мені дякувати? – щиро дивуюся я.

– За те що врятували нас з пазурів цього чудовиська. Ядвіга замакітрила дурманним зіллям голову батькові коли він став вдівцем і змусила одружитися з нею. Поселившись на нашому млині відьма швидко перетворили його та мене на безправних рабів. Під дією чарів тато не смів і слова сказати поперек мачусі, і я теж була змушена коритися і терпіти її образи та знущання.

– Але через нас ви втратили своє господарство. Млин же згорів дотла.

– Той що. Це було прокляте місце куди вже майже ніхто не привозив своє зерно. Зате тепер ми вільні і нам тут дуже добре.

Після цих слів дівчина наблизилася впритул, несміливо поцілувала мене в щоку і ледь чутно прошепотіла:

– Ясновельможний сеньйоре, пообіцяйте мені повернутися назад живим і неушкодженим.

– Обіцяю, – так само тихо мовлю у відповідь я і знаю що неодмінно дотримаю свого слова, бо ж не годиться благородному лицарю обманювати таку симпатичну дівчину.