12

Зграя бандитів з’явилася, як і слід було очікувати, зі сторони лісу. Не менше двох десятків вайлуватих головорізів неспішною ходою прямували до обійстя підступної відьми тою ж стежкою, якою я сам вчора потрапив сюди. Очолював їх опецькуватий, кремезний чолов’яга одягнутий в червоні рейтузи, засмальцьовану камізельку на голе тіло і офіцерські кавалерійські ботфорти. На поясі у нього теліпався абордажний тесак, на плече була закинута масивна фузея, в руках зблискував довгий кинджал.

Ще коли я був жовторотим джурою то частенько чув від свого прийомного батька одну розумну настанову: «Синку, якщо тобі вдасться знешкодиш в бою командира ворожого війська то вважай що ти вже здолав півдороги до своєї перемоги». Ці мудрі повчання досвідченого козака неодноразового справджувалися потім, коли довелося служити у армії його святості кардинала Фелліні. Тож тепер, починаючи сутичку з супротивником, який суттєво переважав своєю чисельністю, я вирішив, що татове напоумлення мій єдиний шанс залишитися сьогодні живим.

Ретельно прицілююся і стріляю в бандитського ватажка. Чолов’яга заточується наче п’яний і важким лантухом валиться на землю. Чую його гучні зойки болю перемішані з відбірною лайкою. Що ж, хоч я трохи й схибив та влучив не прямісінько в серце, як ото хотів, проте головного нападника вочевидь все-таки зумів поранити, і цим вивів з подальшої битви. А поки інші харцизяки ще не оговталися від такої неприємної несподіванки швидко розряджаю у них всі свої карабіни та пістолі. Млин вмить огортається хмарою порохового диму і це з однієї сторони погано бо демаскує перед противником моє місцезнаходження, а з іншої добре бо дає мені дрібку дорогоцінного часу щоб перезарядити зброю.

Коли рукотворний туман трохи розвіюється визираю через вузьке віконце-бійницю на горищі щоб оцінити результати своєї стрільби. Непорушні тіла двох розбійників розпласталися посеред стежини, ще троє горлорізів жалісливо скімлять десь у траві на узбіччі, а сам верховода нападників горланить чи то від страждань, чи то віддає якісь накази. Чудово, значить я старався недаремно. Та довго задовольняти допитливість мені не дають. Кілька ворожих куль впиваються в дерев’яну стіну будівлі, висікаючи цілу зливу гострих скалок, одна з яких роздряпує мені лоба.

Трясця, це недобре, це дуже недобре. Розбійники діють на диво професійно, як досвідчені вояки. Не сумніваюся, що поки кілька стрільців триматимуть мене під вогнем своїх рушниць решта банди безперешкодно підбереться до млина і тоді мені точно буде гаплик. В кращому випадку головорізи увірвуться всередину і порубають мене на дрібну капусту, в гіршому підпаллять будівлю і я задихнуся від чаду, або засмажуся живцем у полум’ї. Треба негайно відволікти їхню увагу та якнайшвидше вшиватися звідси.

Знову розряджаю весь арсенал мсьє Тетрафесеса. Особливих сподівань на те що тепер в когось влучу – немає, та під покровом порохової завіси й гуркоту від пострілів можна непомітно вислизнути назовні. Для цього в мене завбачливо приготовлена міцна мотузка, при допомозі якої нескладно спуститися по задній стіні млину, котра поки що ще невидима для ворога. Кілька швидких ударів серця і мої ноги торкаються берега річечки. Якраз вчасно бо з хмари диму раптом виринають дві неясні постаті. Мої руки діють автоматично і ось вже два метальні ножі знаходять своїх жертв.

Не зважаючи на передсмертні хрипіння розбійників прудко переходжу вбрід річку і зробивши широке півколо незабаром опиняюся в тилу супротивника. Звідси добре видно що знавіснілі головорізи вже встигли захопили штурмом порожній млин. Схоже моя відсутність їх неабияк розлютила, бо брудні прокльони бандитів розносяться по всій околиці. Нехай собі сердяться, я ж маю встигнути зробити задумати. Нечутно підкрадаюся до того місця де лежить і волає підстрілений мною ватажок банди. Чоловік помічає мою присутність тільки тоді коли я втикаю вістря свого кинджала в його шию.

Якось відреагувати на таке чи навіть просто щось сказати він не встигає, бо саме в цю хвилину гупає так що аж земля здригається під ногами. Гніт нарешті догорів і вогник по ньому саме вчасно добрався до барильця з порохом, залишеного мною на горищі млина. Потужний вибух перетворює верхню частину будівлі на дрібні друзки, а нижня вмить стає справжнім полум’яним пеклом. Скільки горлорізів там потрапило в вогняну пастку я не знаю, та їхнє передсмертне виття мабуть чутно аж в самому Опільсько.

Сподіваюся половину банди вже знешкоджено, а ось тих харцизяк що ще залишилися живими будемо вгамовувати шантажем. І допоможе мені це зробити їхній ватажок.

– Привіт, Борута! – мовлю я очманілому чоловікові і підношу вістря кинджала до його правого ока. – Накажи своїм посіпакам кинути зброю і здаватися. У мене тут загін цісарської гвардії, і як ти вже переконався, панькатися ми з вами не будемо. Хочеш залишитися живим будь розсудливим та підкорися.

Ошелешений побаченим Борута швидко зметикував, що в його становищі краще особливо не приндитися. Якщо у вцілілих членів банди ще є примарні шанси на порятунок, то сам він повністю в моїх руках. Навіть коли я й збрехав про цісарських гвардійців, і насправді ніякого загону вояків поряд немає, то перерізати йому горлянку встигну в любому випадку. А тому набравши побільше повітря в легені розбійник заричав мов той бик.

– Агов, хлопці, ми в оточенні. Кидайте зброю якщо хочете залишитися живими. Наказую всім здаватися.

Не знаю чим би закінчився цей мій блеф, та раптом крізь тріск полум’я до нас долетіли звуки тупоту кінських копит і брязкоту зброї. А ще за якусь мить на обійстя пані Мазур увірвався гурт войовничих чоловіків, у яких я впізнав торгівців солі, що співали чумацьких пісень в корчмі «Дикий вепр». На цьому, власне, битва й закінчилася.