4

Пані Ядвіга Мазур знаходилася в препаскудному настрої. Причин для невдоволення і роздратування у жінки було декілька. Окрім вже традиційної недоумкуватості її домашніх слуг, блакитнооку мірошницю неабияк розсердила вчорашня недолугість Борута та його посіпак. Замість того щоб чітко виконати її веління, ці несусвітні бовдури знову так напартачили, що тепер лиш одна Мара знає як все можна виправити. А на додачу до цих непотрібних клопотів на порозі її обійстя несподівано з’явився такий собі мандрівний лицар П’єтро Вібурно.

Те що непроханий гість насправді знався на військовій справі пані Мазур ні миті не сумнівалася. Бойова виправка в поєднанні з атлетична поставою парубка і грізна зброя якою він був обвішаний, говорили самі за себе. Не казали вони тільки того які ото демони привели цього хлопчину у її володіння і наскільки це трапилося випадково? Підозрілива натура мірошниці вперто нашіптувала, що можливо все не так просто як видається спершу і їй варто поводити себе обережніше. Саме через такі побоювання жінка з особливою приязністю прийняла нежданого візитера запропонувавши йому і дах над головою, і поживну вечерю та сніданок.

Однак вночі, поки юнак солодко спав на горищі клуні, підступна хазяйка млина вирішила підстрахуватися. За її наказом вайлуватий Томас потихеньку перевів лицарського коня в найближчий виярок, і там надійно стриножив. Таким нехитрим способом жінка сподівалася утримати гостя від можливого від’їзду. Якщо він дійсно становить загрозу для неї, то нехай краще буде постійно перед очима, ніж завдасть несподіваного удару в спину. Ну а коли небезпека виявиться перебільшеною, то гріх буде згодом не використати таке красиве, молоде тіло для особистих утіх.

Задум пані Мазур вдався сповна. Вранці вона розіграла невеличку виставу перед юним гостем, посилаючи Томаса на пошуки начебто зниклого жеребця. Водночас жінці вдалося переконати парубка, що нічого надзвичайного не трапилося, його пропажа швидко знайдеться і він незабаром зможе продовжити свою подорож. Вдача ще раз посміхнулася мірошниці, коли лицар висловив бажання прогулятися за компанією з Марелею в Опільсько. Служниця була не надто кмітливою, однак спритності їй вистачить, щоб прослідкувати що ж буде робити і з ким, можливо, зустрічатиметься в містечку цей симпатичний зайда.

А поки поруч не було нікого зі сторонніх, пані Мазур вирішила зайнятися своїми невідкладними справами. В першу чергу потрібно було відзвітуватися перед Хазяїном. Робити цього жінці дуже не хотілося, бо хороших новин у неї не було, однак якщо надто довго відтягувати з доповіддю, то можна наразитися на його велике невдоволення. Цього мірошниці теж дуже не хотілося пізнати. Вона ж бо чудово знала, що розлючений Хазяїн був нещадний у своєму гніві і покарою з непослух йому зазвичай була – смерть винуватця.

Ядвіга зачерпнула у миску води з потічка і принесла її до халупи. Потім запалила п’ять свічок встановивши їх на долівці таким чином щоб утворилася пентаграма у вигляді п’ятикутної зірки зі столом посередині. Сипнула в миску дрібку зілля і черкнула кінчиком ножа по пучці великого пальця на своїй правиці. Коли краплі жіночої крові розповзлися у воді химерною хмаринкою, набрала зосередженого вигляду й почала швидко бубоніти щось незрозумілою мовою.

Деякий час нічого особливого в халупі не відбувалося. Однак жінка не зупинялася ні на мить. Її голос ставав все гучнішим, незабаром перейшовши з глухого контральто у верескливе сопрано. Коли від крику мірошниці затремтіли шибки у вікнах по поверхні води пробігли брижі, а сама вода з блідо-рожевої перетворилася на брунатно-чорну. Минула ще якась мить і брижі зібралися в обриси, що нагадували людське обличчя. Потворне лице-маска де очиці палали пурпуровим вогнем, замість носа виднілися два огидні отвори, а з провалля, що мало бути ротом, струменіло темно-зелене випарування.

– Сподіваюся, ти недаремно потурбувала мене, бо принесла хорошу звістку? – голос що рознісся халупою нагадував булькання болотної твані.

– Ні, мій пане, – шанобливим тоном відповіла пані Мазур. – На жаль виникли непередбачувані труднощі.

– Які? – булькання стало схожим на киплячу воду з розпеченого казана.

– Борута схибив і не повністю виконав завдання, – потупивши погляд смиренно мовила мірошниця. – Але це не знімає і з мене провини, так якщо на це буде ваша воля, я неодмінно все виправлю.

– Нащо мені знати хто там у тебе схибив? – випарування що здіймалося над мискою набуло бірюзового відтінку. – Ти отримала мій наказ і маєш зробити все можливе й неможливе щоб його виконати. Інакше помреш.

– Знаю і корюся вашій волі, мій пане.

– Отож бо воно. А тепер іди й роби те що тобі велено. Тільки не барися, бо терпіння у мене не безконечне. Коли воно закінчиться тобі буде непереливки.

Після цієї погрози потворна маска луснула наче бульбашка на дощовій калюжі. Пані Мазур витерла піт з лоба і вхопивши миску в руки поспіхом вийшла з халупи. Надворі вона вихлюпнула воду на землю навіть не звернувши увагу на те що трава куди потрапила огидна рідина на очах зав’яла. Якусь хвильку провагавшись жінка залишила посуд на призьбі і рішуче попрямувала вглиб лісу.

Того хто їй був потрібен мірошниця знайшла біля кам’яного стрімчака, що загубився серед крислатих кленів, високих буків і величних дубів. Ватажок ватаги харцизяк сидів в компанії своїх посіпак, котрі саме смажили на вогнищі тушу дикого кабана. Був це невисокий кремезний чолов’яга з гарбузоподібною головою, тулубом схожим на барильце від пива й почорнілим від засмаги та бруду обличчям. Одежа його складалася з засмальцьованої камізельки накинутої на голе тіло, потертих вовняних рейтузів червоного кольору й шкіряних кавалерійських ботфортів, вочевидь «запозичених» у якогось офіцера, якому не пощастило потрапити до рук цього бузувіра.