Гімн справедливості

Після жорстокої смерті на війні Іван опинився на небосхилі. Не звертаючи уваги на відлуння голосів минулого, він ступав поміж дивовижних садів із білосніжними деревами та квітами. На гілках звисали сакральні плоди, а під ногами розстилалася доріжка, мов килим, що вела крізь цей світ.

Піднявши голову, Іван дивився на тріснутий місяць, що тьмяним сяйвом проливав світло на безмежний обшир. Йшов він повільно, шкутильгаючи, а глибокі рани кровоточили, наче сліди диких звірів — болісні й невідступні.

У його мутній свідомості крутилися одні й ті ж думки: «Мені потрібно дійти до Ісуса. Треба розказати правду... Я не повинен був померти, я — благодій».

Навколо лунав ніжний спів ангельських голосів — невмируща симфонія, що зачаровувала кожного, хто ступав у ці сади. Та раптом простір над Іваном безшумно розколовся.

Безсоромно він підійшов до священного дерева і зірвав плід із гілки. Вірив, що з’ївши його, стане святим, рани загояться, і настане катарсис, що вилікує його душу.

Вдалині розплющилося гігантське око — пильне й холодне. Воно стежило за чоловіком і за його жадібним жуванням. Та коли плід зник, жодного зцілення не настало. Іван здивувався.

Помітивши око, він завмер і почав вимовляти єдину молитву, яку знав. З його сліз виникли струмки, що живили сад.

Він зліз із дерева і підійшов до одного зі струмочків із кришталевою водою. Присів і нахилився, щоб побачити своє відображення. Але замість себе побачив істоту з рогами й червоними крилами.

Похитнувшись від жаху, він довго не міг оговтатися. Ноги, що й так ледве тримали, відмовлялися ступати далі. Та, зібравши останні сили, Іван підняв голову і подивився на небесне око, яке повільно почало закриватися.

Око розчинилося у безмежжі, припинивши живити слізьми дерева і квіти. Відсутність води швидко спричинила їхнє висихання.

З неба почав сипатися порох, немов сніг, вкриваючи все навколо. В повітрі пахло кров’ю і наближенням біди.

Іван зрозумів: друга смерть неминуча, якщо він не втече і не скине з себе цей порох. Вірячи, що це випробування Бога — іспит на мужність і живучість, він кинувся в бік величезного ока, вважаючи його владою Всевишнього.

Раптом гримнули вибухи. Вони оглушили його, і він упав на коліна, закривши вуха. Навколо запанувала сіра смерть.

Пожежа охопила сад, все навкруги палало, набуваючи багряного відтінку. Ангели перестали співати.

Звідкись лунав голос — гучний і невідомий, що стверджував: він Ісус. Він кликав невинне дитя ближче до Всевишнього.

Голос примусив Івана прийти до тями, але він не міг знайти Бога.

Замість квітучої доріжки простяглася кривава стежка, а у повітрі лунав чужий крик.

Іван пішов крізь вогонь, слідуючи за знайомими криками. Пройшовши вічність у часі, він побачив постать Ісуса.

Ісус спокійно сказав йому повіситися, мовляв, це потрібно, щоб повернутися на Землю і заслужити вічну благодать.

Перед Іваном виникла шибениця. З довірою він здійнявся на платформу і надів петлю на шию.

Небосхил засяяв, а білосніжні дерева і квіти знову розквітли, утворивши новий сад.

Навколо мертвого тіла Івана з’явилися примари. Вони здіймалися по хмарних сходах, створених Богом, у царство небесне, куди їх кликав Ісус.

Сходи закінчувалися біля золотих воріт. Навколо лунав дитячий сміх — душі невинних, навіть найменших, піднімалися вгору, блищачи, немов зорі.

Та душа Івана не піднялася. Тут назавжди панувала темрява. Немає тіні, що могла б тут прижитися.

Місяць розколовся і перестав світити, розпавшись на дві частини, які впали на землю.