Туга

Було це зимової ночі. Альфред заблукав посеред безкрайнього лісу, оповитого густим туманом. Не маючи жодного уявлення, де саме перебуває, він відчував, як у непроглядній темряві дедалі сильніше наростає тривога. Завивав байдужий вітер, закладаючи вуха. Йдучи вперед із надією вибратися з цих холодних, дрімучих місць, чоловікові здавалося, ніби він лише заходить глибше.

Від морозу скреготіли зуби, тіло тремтіло, холод пробирав аж до кісток. Серце несамовито калатало. Раптом здійнялася завірюха. Похилі дерева з мотузками, що звисали з їхніх гілок, швидко засипало снігом. Свідомість Альфреда дедалі більше затьмарювалася, темні думки почали панувати в ній, аж поки він не впав, ковзнувши по вкритому тонким шаром снігу льоду.

Вдарившись головою, він миттєво знепритомнів. Очі, що вже починали заплющуватися, раптово широко розплющилися. Хуртовина зникла, а сильний вітер стих. Підвівшись, Альфред поглянув на кригу. З-під неї, саме з того місця, де він щойно стояв, почали долинати глухі удари, що змушували поверхню повільно тріскатися.

Придивившись, він упав на сідниці й почав повільно відсуватися назад. Руки несамовито тремтіли. Ставши на хиткі ноги, наляканий чоловік кинувся бігти, не розбираючи напрямку. Під замерзлою водою на нього дивився хтось із божевільним виразом обличчя, ніби благав про допомогу. Його лице було порізане, і вода навколо забарвлювалася в червоний колір.

Та крига, розколюючись, почала наздоганяти Альфреда. За мить він провалився в крижану воду. Розмахуючи кінцівками, чоловік намагався виплисти на поверхню, але натомість лише занурювався глибше, аж поки свідомість остаточно не згасла.

Отямившись і нічого не відчуваючи, він опинився посеред болота. Над ним у далечінь тягнулася доріжка з дерев’яних дощечок, щільно припасованих одна до одної. Протерши обличчя, Альфред ступив на неї. Ледь він рушив уперед, як з-за дерев здійнялися в небо ворони. Їхнє каркання з кожною миттю ставало дедалі гучнішим, адже птахи різко змінили напрям і полетіли просто на нього.

Вони вчепилися в його одяг, і після марних спроб відбитися почали верещати так пронизливо, що Альфред, переставши боронитися, лише затулив вуха руками. Тим часом дерев’яні дошки під ногами почали занурюватися у вологий ґрунт. Обернувшись, він побачив, що шляху назад більше не існує — той провалився в болотяну гущу.

Кинувшись уперед, чоловік біг, попри те що дорога під ним осідала, та її кінець так і не з’являвся. Ворони, відчувши небезпеку, відлетіли й осіли на високих деревах, пильно спостерігаючи. Альфред біг доти, доки вода не сягнула йому по пояс, а згодом — по груди. Болото безжально поглинало його, аж поки він повністю не зник у трясовині.

Прийнявши свою долю й задихаючись, він знову розплющив очі. Перед ним постало лісове урочище: озеро середніх розмірів і маленька цегляна хатина біля нього. Самітне місце губилося серед струнких сосен. Посеред озера височів острівець із чиєюсь могилою, а до берега прилягав пірс, складений із пришвартованих човнів.

Підійшовши ближче, Альфред постукав у двері хатини, але відповіді не почув. Тоді він обережно штовхнув їх — двері зі скрипом відчинилися. Усередині панувала мертва тиша, ніби тут уже давно ніхто не жив. Повітря було затхле. Меблі оповивало павутиння, а їхні поверхні вкривав товстий шар пилу. Над вхідними дверима висів годинник.

Будинок ділився на дві частини. У першій стояли стара дерев’яна шафа й голе ліжко, над яким висіли трофейні голови звірів. Їхні скляні очі безжиттєво втуплювалися в порожнечу. Навпроти стояло фортепіано, над яким до стіни було прибито килим із кольоровими візерунками. Поруч — стіл і стілець. На столі лежала металева тарілка з пліснявими залишками їжі та брудна ложка. У кутку стояла гасова лампа й відкрита, запорошена книга.

Прочитати її Альфред не зміг — мова була йому невідома. Перегортаючи сторінки, він натрапив на портрет чоловіка, що здався йому моторошно знайомим. Той дивився прямо в душу. Усі наступні сторінки були подерті або вирвані.

На стіні висіли потерті чорно-білі портрети вродливих жінок. Та три картини особливо збентежили Альфреда: на одній було щось схоже на кладовище, на другій — могила посеред озера, а на третій — маленький хлопчик.

У другій половині будинку стояли величезний хрест і вівтар. Стіни прикрашали зображення святих. Біля вівтаря скупчувалися ікони та статуетка Ісуса, а на підлозі лежали загашені свічки.

Обійшовши будинок, Альфред знайшов спуск у підвал. Спускаючись, він відчував, як серце стискається дедалі сильніше. У задушливому приміщенні холод пробіг по спині, ніби хтось торкнувся його крижаними пальцями. Тиша дзвеніла так гучно, що її важко було витримати.

На стінах висіли портрети того самого чоловіка з книги. Під ногами валялися вирвані сторінки й записи з жіночими іменами та роками народження. Далі були двері в темну кімнату. Спіткнувшись об дитячу іграшку, Альфред впав. Йому почали вчуватись відлуння чиїхось голосів. Запах іржі в цьому просторі відчувався особливо гостро. Під розірваними кайданами, що були прикуті до голої стіни, підлога була вкрита темними плямами. Чиєсь вогке ганчір'я тихо забилось в кутку. Біля нього ж на сірій стіні виднілися глибокі подряпини, ніби залишені диким звіром, що відчайдушно намагався вирватися з полону. Зі стелі звисали металеві ланцюги, дзвінко розгойдуючись у темряві. Посередині приміщення стояла лава з залізними кайданами та твердою поверхнею, ніби створена, щоб ламати тіло і волю водночас. Від цього видовища щось глибоко всередині чоловіка безповоротно зламалося.

Раптом на столі в приміщенні засяяв проклятий ліхтар. Нагорі заграло фортепіано. Годинник знову пішов. Свічки на вівтарі спалахнули. В паніці чоловік кинувся до човнів і поплив до острівця. З-під води виринали руки, намагаючись потопити човен.

На острові він побачив відкриту труну з тілом того самого чоловіка. Тіло раптово повстало. Червоні очі спалахнули — і воно стрибнуло на Альфреда.

Через мить після цього, не встигнувши й кліпнути очима, перед ним розкинулося величезне кладовище. Проходячи повз могили, на надгробках яких були вирізьблені імена та прізвища тих самих жінок, у чоловіка холонула кров у жилах. Дивно, але їхні обличчя не були викарбувані на пам’ятниках — лише роки народження і смерті, розділені тире. Під датами виднілися написи, які Альфред начебто й упізнав, проте прочитати їх не зміг. Земля, насипана над похованнями, була пухкою та розпушеною. На могилах кожної жінки лежали цукерки та пляшки вина, які, здавалося, залишили зовсім нещодавно.