Смертоносний ритуал

Блукав від села до села чоловік на ім'я Альберт, несучи звичайним людям невмирущу проповідь і стверджуючи, що він - Архангел, а отже посланець самого Ісуса. Зазвичай, вислухавши лише кілька фраз збентеженого чоловіка, який подавав свої слова надто емоційно, люди одразу ж холодно грюкали дверима просто перед очима проповідника. Дехто звинувачував його в поширенні божевільних ідей, що не вкладалися в здоровий глузд.

Після таких «розчарувань» Альберт, можливо, й трохи засмучувався. Та здатися - нізащо. Віра горіла в його серці й навіть у негоду, коли лив холодний дощ і дув лютий вітер, розхитуючи дерева навколо, вона зігрівала його тіло й душу.

Сільські коти й собаки, щойно бачили Альберта, одразу кидалися йому під ноги, прохаючи ласки. Чоловік ніколи не залишав тварин голодними, ділився з ними своїми скромними припасами, за що ті були йому безмежно вдячні. В їхніх невинних очах спалахувала радість, коли проповідник ніжно й обережно гладив їх.

Одного разу Альберт вийшов на стежку, що вела в невідомому напрямку й губилася десь глибоко в густому лісі. Вона починалася на самому краю селища. Оскільки вже сутеніло, проповідник вирішив не рушати далі - треба було поповнити запаси їжі, які завжди закінчувалися невчасно.

Повернувшись у селище, він, побачивши першу-ліпшу бабусю, вирішив розпитати її, куди веде та таємнича стежка. Адже незабаром йому слід було вирушати в нові краї, щоб, за його словами, «попередити людей про апокаліпсис, який скоро накриє Всесвіт».

На диво, старенька виявилася говіркою. Вона пояснила, що стежка вивела б його до іншого селища, проте шлях той був непростий. Вона уважно вислухала проповідь Альберта й поставилася до його слів із розумінням, мовивши, що його праця важка й надзвичайно важлива.

Згадавши про припаси, Альберт чемно поцікавився, де знаходиться найближча крамниця. У відповідь жінка запропонувала йому зайти до неї на подвір'я - воно було неподалік, а в сараї, мовляв, знайдеться трохи продуктів у дорогу. Вона щиро зізналася, що поважає його справу й пишається нею.

Чоловік радо погодився й пішов за бабусею. Пройшовши через дерев'яну хвіртку, він побачив охайну хатину та два сараї. На подвір'ї стояли старий стіл і лавка, за які вони й сіли. Жінка швидко пішла до хати й повернулася з ароматним чаєм - подарунком від сина. Вона заварила напій і винесла фарфоровий сервіз, наливши чаю і собі, і гостеві.

Вони говорили про буденні речі. Надворі завивав прохолодний вітер, чулося скрипіння тину, що відгороджував двір, було холодно, та чай зігрівав і повертав сили. На обличчі Альберта вперше за довгий час з'явилася усмішка.

Невдовзі він запитав, де зараз син жінки. Вона зітхнула й сумно відповіла, що той зник безвісти багато років тому, і з того часу його ніхто не бачив. Щодня вона молиться Всевишньому, благаючи повернути їй єдиного сина.

Поспівчувавши, Альберт змінив тему й знову заговорив про стежку. Як з'ясувалося, наступне селище було значно меншим, без жодної крамниці, розташоване на горі, до підніжжя якої вела звивиста дорога через глушину. Там мешкала родичка бабусі, але жінка була надто стара, щоб подолати навіть кілька кілометрів пішки. Через це вони не бачилися й не спілкувалися вже багато років. У її голосі бриніла тихa туга.

Перед відходом вона попросила Альберта зайти до тієї родички й передати старий ключ, запевнивши, що жінка зрадіє гостеві. Потім бабуся дістала із сараю харчі й акуратно склала їх у дорожній рюкзак проповідника. Не забула вона покласти туди й ключ.

Помолившись за стареньку та щиро подякувавши їй, Альберт із новою вірою й ентузіазмом вирушив угору.

Стежка вела Богом забутими місцями, де панувала лише дика природа. Невчасно почався сильний снігопад - густі пластівці падали, немов замерзлі сльози самого Бога. Чим глибше Альберт заходив у ліс, тим виразніше долинали дивні звуки, й було незрозуміло, кому вони належать - людині чи звірові.

Снігу навалювало дедалі більше, і все навколо ставало сліпучо-білим. Дерева, давно позбавлені листя, вкривалися мовчазною ковдрою. Під ногами хрустіло, а Альберт почав мерзнути й тремтіти від холоду. У темряві він дістався підніжжя гори й почав підйом. Місяць на небі освітлював шлях блідим сяйвом.

Коли він нарешті піднявся до селища, перед ним постала моторошна картина: мертва тиша, кам'яниста доріжка посередині, а обабіч - покинуті, похилені будинки з забитими вікнами. Усюди виднілися дрібні статуетки. Легкий туман оповивав селище, крізь який проступали силуети споруд. На краю височів храм.

Зрозумівши, що дороги назад немає, Альберт, долаючи заціпеніння, рушив до святині, сподіваючись знайти бодай одну живу душу й з'ясувати, що тут сталося...

Проходячи між похиленими будинками, Альберт упізнав дім, описаний бабусею, — той, де мала жити її родичка. Та поки що це не привернуло його уваги. Діставшись храму, він відчув незрозумілий, різкий сморід, що посилювався з кожним кроком до дверей. Затиснувши ніс однією рукою, іншою він почав штовхати важкі, заскрипілі двері.

Далі все відбувалося немов у тумані. Реальність втрачала чіткі обриси, стаючи дедалі нереальнішою. Священний дім перетворився на катівню. На мить Альберт перестав відчувати ноги. Він похитнувся й, схилившись на прочинені двері, знудився. Руки тремтіли й не слухалися. Відвівши погляд і заплющивши очі, він згадав одну з численних молитв, та вдихнути на повні груди не вдавалося — повітря ніби застрягало всередині його тіла.

Першим, що впало йому в око, було подерте ганчір’я й дитячі іграшки, забарвлені в червоне. Далі — понівечені тіла, невідомі символи на фресках, розбиті вітражі, вибиті вікна, зруйноване церковне начиння й пробиті колони, що підпирали стелю храму. Усе це було не сном.

А на кривавому вівтарі в самому центрі застигла навіки постать священика — останнього свідка цього божевілля. Риси його обличчя виражали справжній, закам’янілий жах. Свідомість Альберта вже нічого не тямила, а надворі й далі падав байдужий, нічого не підозрюючий сніг. Крізь щілини в деревині та вибиті вікна до храму проникав завиваючий вітер, створюючи ілюзію шепоту самого диявола.