Початок

Привіт мої любі читачі.
Я розповім Вам Історію свого життя, яка ще не завершилася, а продовжується
з різними випробуваннями, злетами та падіннями, радістю та розчаруванням.

 

Думками лечу у минуле...

Зима..
За вікном завиває вітер і сипле снігом.

Маленька фігурка у шапочці та шубці пробирається крізь намети снігу і залишає за собою сліди, які одразу ж замітає хуртовина.

Кругле обличчя, червоні щічки й ніс - поціловані морозом та вітром, з-під шапки виглядає світле волосся, а в руках невеличка сумочка зі всякою-всячиною для занять з дітьми.

Вона знає, що на неї чекають її любі вихованці, маленький Вовка і вередун
Мирослав, які обступлять свою «Аладимівну» та з відкритим ротом будуть
слухати історії та казки, що розповість їхня улюблена вихователька.

Ніхто не знає, що за веселою посмішкою та дзвінким щебітом ховається
нестерпний біль та туга, яка розриває душу на шматки. Ніхто не знає, що ця весела дівчинка, яка з таким захопленням розповідає чергову казочку, декілька хвилин тому стояла на колінах в снігу та кричала до Бога,
вмиваючись слізьми на морозі. Ніхто не знає, що час, котрий вона проводить з
дітьми - це час, коли можна втекти від проблем і зіграти ту роль, яку вона
хотіла би проживати по життю.

Але вона сильна, вона не розкаже нікому про свій біль і гордо нестиме свою
ношу до кінця, опираючись та тримаючись за руку Небесного Батька.

З невеселих думок, вириває голос Вовки:
- Аладимівна, цуєш, а як Іван Телесик став хлопчиком?
Це ж брехня, правда?
- Вовка, ти со не лозумієш, що це казочка і таке тільки в казочці мозе бути?! -
підключився до розмови Мирослав.

І так день за днем і час за часом проходить життя. В боротьбі з думками та в
роботі, яке не дозволяє закритися в собі і здатися.

і знову поле засипане снігом….
Посеред поля маленька фігурка схилися на коліна та розмовляє з Богом:
- Боже, ти знаєш і бачиш моє життя, ти знаєш переживання, ти бачиш біль та
рани. Оздоров, Господь, мою душу, дай сили пройти, все знести, бо без тебе я
ніщо і нічого не зможу. Тільки в тобі моя сила, Ти моя Міць і Скала, тільки Ти
один мене тримаєш.

Здригаються плечі, обличчя вмивається сльозами, а погляд спрямовується в
небо, бо тільки звідти прийде допомога.

Так би й простояла вічно, але треба йти додому, бо там чекає сімʼя. Там чекає
на гостинець Лілі та Алекс, а також батько та старенькі дідусь і бабуся.

Завжди старалася забігти по дорозі в магазин, щоб взяти в борг для своїх
рідних солодощі, також ніколи не могла собі дозволити зʼїсти хоча 6 одне
печиво чи цукерку, бо знала, що там чекають. Та з трепетом бігла додому, щоб
зробити приємно для тих, кого так любить.

Така сама була погода, років 10 тому, коли велика колона, якій не було видно
кінця, йшла на цвинтар.

На возі лежала труна з молодою 32-х річною жінкою, а поряд сиділи троє
маленьких дітей (5, 7 і 8 років) та згорблений від горя чоловік. Вони везли в
останню дорогу свою маму та кохану дружину. Вони прощалися з нею...

Саме із цього часу й почався найважчий період в житті цієї сімʼї.