Глава 14. Віссаріон Естерлін

Королівство Алітія, столиця Едéра, 380 рік

У королівському палаці завжди панувала повна метушня. Ніякий вулик, ніякий мурашник не міг зрівнятися своєю суєтою з королівським палацом, хоча певна схожість, без сумнівів, була.

У цьому місці, де кипів постійний рух і галас, де щосекунди плелася каверзна павутина найпідступніших інтриг і найжорстокіших змов, лише в королівському саду, який можна було вважати ледь не найпершим чудом світу, створеним людською рукою, було відносно спокійно. Та трапилося так лише сьогодні, і ця тиша мала досить вагомі на те причини.

Бе́ртрам А́рія де Есте́бан, п'ятнадцятий король Алі́тії сьогодні прогулювався розкішним королівським садом. Його постать, закутана у важкий оксамитовий плащ із золотим шиттям, здавалася водночас величною та крихкою. Ледь помітний хрускіт гравію під чобітьми супроводжував його кроки, що були неквапливими, але наповненими грацією та королівською гідністю.

Його Величність прогулювався не сам, а разом із своїм довіреним помічником, своєю правою рукою та капітаном королівської гвардії. І все це був лише один чоловік – віконт Віссаріон Естерлін.

– Останнім часом Ми* слабшаємо, – король задумано окинув постать співрозмовника. – Наш апетит зменшився, а сон майже повністю зник. Час подібний до ріки: він не чекає, а обтікає кожну перешкоду. Зовсім скоро Алі́тія матиме нового монарха.

**

* Король Бертрам, говорячи про самого себе, використовує королівську множину (я – ми), зважаючи на свій королівський статус.

**

– Не кажіть так, Ваша Величносте. Королівство ще багато років процвітатиме під Вашим правлінням. Опусуючи найкращі роки Алі́тії, історики прославлятимуть саме Ваше ім’я, а ці найкращі роки королівства ще попереду.

– Ти можеш обманювати себе, Віссаріоне, але не Нас. Що не кажи, а Нам вже шостий десяток… Ми думаємо про це останнім часом. І чим частіше думаємо, тим більше відчуваємо змін у собі, – Бе́ртрам А́рія де Есте́бан сповільним крок, і розшитою хустиною витер піт з чола, що виступив, незважаючи на холодну пору. – Уже не так багато часу Ми можемо приділяти вирішенню справ, не кажучи вже про інші активності.

Його Величність закашлявся, але дуже швидко продовжив прогулянку попри те, що хода його стала важчою. Хоча король й надалі зберігав свою рівну горду осанку, складалося враження, що тепер на своїх плечах він ніс немалий вантаж.

Все тіло монарха все ще зберігало ту стрункість та деяку силу, яка наповнювала його колись у молодості, але тягар років і великої відповідальності накладав на нього свої нові штрихи.

Бліде обличчя з часом сіріло, русяве волосся сріблилося сивиною, а колись енергійні очі, які у найкращі роки життя гострим поглядом кидали виклики суперникам і зводили з розуму дівчат, тепер тьмяно світилися мудрістю і певним болючим неспокоєм. Темні тіні з кожним днем все більше скупчувалися під цими сіро-зеленими, колись енергійними очима.

– Варто з'явитися найменшим проблемам, як разом із ними Нас накривають головний біль та втома. Думки про майбутнє все більше точать серце.

– Тоді варто негайно скликати найкращих лікарів... – занепокоєно запропонував віконт, але замовк, почувши задоволений довгий сміх короля.

– Ха-ха-ха, ні, Віссаріоне. Ти ще молодий, тому й не розумієш. Навіть королі підвласні страхам.

– Що ж здатне налякати Вашу Величність? Адже всі найсильніші лицарі і найвправніші маги матимуть за честь розвіяти Ваші страхи.

– Можливо, але вони ніколи не зможуть це зробити. Ніхто не зможе цього зробити. Немає такої людини, що була б здатна повністю розвіяти чийсь страх перед майбутнім.

Віконт опустив погляд під ноги, не маючи, що відповісти.

Віссаріон Естерлін був гарним молодим чоловіком із чарівними жвавими карими очима, що нагадували краплини розтопленого молочного шоколаду, і каштановим, злегка хвилястим волоссям.

Він справді був набагато молодшим за Його Величність. Зовсім недавно Віссаріону виповнилося лише двадцять вісім, і поруч із п'ятдесяти однорічним досвідченими королем він мав вигляд небитого хлопчати.

Та ця молодість ніяк не вплинула на його відповідальність та професійність. Варто зазначити, що дослужився віконт Естерлін до капітана королівської гвардії повністю самостійно, не купуючи собі жодних посад в армії, оскільки походив з сім’ї збанкрутілого аристократа.

– Навіть у королів є речі, які не підконтрольні їм. Ми боїмося, що скоро всю Алітію поглине розбрат, що люди зненавидять один одного, а брат піде на брата. Скажи, чи може хтось розвіяти такий страх?

Віссаріон змовчав, але подумки погодився, що побоювання Його Величності не безпідставні, і вже наближався час, коли такий розвиток подій буде найімовірнішим.

Вісімнадцятирічний кронпринц Рафаель вже через рік, на своє повноліття отримає повноправну можливість боротися за місце короля.

Та як саме він це робитиме? Тихо й терпляче, крок за кроком збираючи сили і довіру людей, чи нестримно і палко, кидаючи виклик всім, хто стоятиме у нього на шляху, і знищуючи всі перешкоди?

Цього, здається, не знав навіть сам король, тому страхи й сумніви за королівство і за безпеку своїх дітей не давали спокою Його Величності навіть зараз, у спокійні дні.