Глава 13. Маленька помста

Цього разу долання перешкод повністю лягло на плечі Ксав'єра. Пенелопа ж цим часом трималася позаду і намагалася попередити хлопця про неочікувані магічні атаки. Оскільки молода леді успішно подолала більшу частину смуги самостійно, юнаку залишалася зовсім невелика відстань, і вже через десять хвилин обоє закінчили своє завдання.

Блакитноокий витер піт з чола, а Пенелопа уважно обдивилася пройдений шлях. Дівчина вирішила запам'ятати всі перешкоди, аби гарно описати їх в звіті.

– Тепер до професора, – мовила вона через декілька секунд, і пара в пришвидшеному темпі рушила до внутрішнього дворика.

Калейдоскоп долі склався так, що шлях їх проходив поруч з іншою смугою перешкод, де двоє їхніх одногрупників сиділи у пастці так само, як і Пенелопа з Ксав'єром ще декілька десятків хвилин тому.

У ямі розгоралася суперечка:

– А я казав, що треба йти обережніше! Вічно ти думаєш, що знаєш все краще за інших!

– Замовкни вже і лізь уверх!

– Я?! Лізти уверх?! Ти геть з глузду з'їхав!

– А що, це я маю робити?! Якби ти мав хоч якусь клепку в голові, то ми б вже давно вилізли звідси!

Пенелопа зиркнула в бік голосів, але повністю проігнорувала їх. Будь би там хтось корисний чи приближений до дівчини, вона б ще подумала, допомагати чи ні, але то були два абсолютно непотрібні нездари, тому молода леді продовжила свою путь. Та цього не можна було сказати про Ксав'єра.

Хлопець мимоволі зупинився, прислухаючись до розмови, але зовсім не цікавість зупинила його, і, тим паче, не бажання допомогти. Голос одного студента здався юнаку знайомим.

Надзвичайно знайомим.

Тіло відреагувало швидше за розум, впізнавши той голос, що завжди супроводжувався болем і приниженням. Неприємний морозець пройшовся по спині Ксав’єра, проникаючи холодом у кожну клітинку. Долоні спітніли.

Юнак подумки вилаявся.

«Хіба це не син графа Рена Хеліса, Ейн Хеліс? Хм, вічний спонсор моїх невдалих днів. Цікаво, як так склалося, що саме сьогодні мені випала можливість налюбуватися ним зверху?»

Завжди захищений Ейн, не маючи змоги використовувати магію у антимагічній пастці, тепер знаходився у повністю беззахисному становищі, немов комашина, затиснута у долоні Ксав’єра.

Варто було блакитноокому лише відчути це, як його кришталеві очі потемніли.

Пройшло не так вже й багато часу з останнього нападу на Ксав’єра, який організував Ейн Хеліс. І хоча юнак повністю поквитався із ними, образ двох здоровил, що колотят по його ребрах, все ще був яскравим та деталізованим у його пам’яті.

Чи забув би колись Ксав'єр про той випадок? Ніколи. Як і кожного, хто хоч раз намагався йому вказати на його місце у цій прогнилій ієрархічній системі.

Пам'ять хлопця на такі випадки могла перевершити будь-чию у стократ, якщо не більше, і юнак завбачливо плекав її на випадок помсти, як мати плекає своє дитя, очікуючи, що воно виросте і виправдає всі її надії.

Прислухаючись до сварки у пастці, що продовжувалася між Ейном та його компаньоном, Ксав’єр не зміг стримати недобру посмішку. Потрібна магічна формула сама з’явилася на думці.

Не вагаючись, юнак непомітно махнув пальцями, і хмара бруду, пилу і дрібного каміння, немов знята вітром, полетіла донизу на двох студентів. З ями почулося невдоволене бурчання і звуки чхання.

Зловивши момент, коли двоє прикрили очі від куряви, блакитноокий зазирнув у пастку і, націлившись на ненависну постать графського сина, застосував свою улюблену формулу…

Почувся тихий хрускіт кісток і гучний болісний крик.

Пенелопа, що встигла вже досить далеко відійти, почула цей вереск і зацікавлено повернулася.

Простолюдин наздоганяв її, але, помітивши зацікавленість леді, зиркнув й собі у сторону галасу.

Його блакитні очі сповнилися занепокоєнням та співчуттям, а тіло напружилося, ніби він з усіх сил стримувався, аби не кинутися на допомогу.

– Напевно, видиралися нагору. Можливо, вони зірвалися… – припустив Ксав’єр, кидаючи двозначний погляд на леді.

«Він же не думає допомагати цим двом нездарам?» – дівчина пильно вгледілася в блакитноокого, після чого вирішила його прискорити.

– Ти йдеш? – перепитала вона, нетерпляче поглядаючи на хлопця. – За правилами ми не можемо чимось їм допомогти. Нам потрібно поспішати, професор чекає на нас.

– Так, звичайно, міледі. Пробачте.

Ксав’єр наздогнав Пенелопу, але продовжував йти на декілька кроків позаду. І хоч він ще декілька разів кидав співчутливий погляд у сторону болісного галасу, настрій хлопця став чи не найкращим за останній місяць.

За десять хвилин студенти повернулися у внутрішній дворик академії.

Професор Лоуренс Бе́ннет, як і зазвичай, зустрів їх стриманим беземоційним кивком і скупим вітанням: як того й бажала Пенелопа, вони прибули першими.

Викладач, помітивши травмовану руку леді, запропонував їй відвідати медпункт, опісля піти відпочивати, але дівчина наполягла на закінченні пари.