Глава 9. Несподіваний родич

Алі́тія, столиця королівства - Еде́ра, 380 рік

У королівському палаці, як завжди, було неспокійно. Кожен нісся у своїх справах і дорученнях, чи то звичайний слуга, вислуговуючись перед керівництвом, чи то аристократ, бажаючи ще більше укріпити свої позиції. А найбільше нині життя кипіло у крилі кронпринца Рафаеля, до якого сьогодні навідався незвичайний гість.

Лакеї метушилися, подаючи чай і розставляючи десерти. Коли ж їхня робота була виконана, усі тихо покинули кімнату, залишаючи в ній лише Його Високість і гостя.

– Яке питання стало приводом для того, щоб така заклопотана персона, як герцог фон Ко́берт, відвідала мене? – обережно почав спадкоємець трону, беручи чашку чаю.

Кронпринцу Рафаелю було вісімнадцять, та, незважаючи на юний вік, його сіро-зелені очі світилися незвичайним розумом і мудрістю.

Восени минулого року він став студентом академії А́нсворт, хоча варто було би мовити декілька слів, і найкращі маги королівства покинули б все, аби стати його особистими вчителями. Та Його Величність король Бе́ртрам А́рія де Есте́бан захотів, щоб кронпринц навчався нарівні з іншими.

– Ніяке інше питання мене не турбує так сильно, як питання безпеки Вашої Королівської Високості, – так само обережно повагом відповів герцог А́скер Ель фон Ко́берт.

Це був статний чоловік років п’ятдесяти п’яти, хоча, судячи з його зовнішності, більшість дали б йому сорок з гаком. У світло-русявому, майже білявому волоссі, яке було ідеально зачесане і укладене назад за допомогою бріоліну, не виднілося жодного пасма сивини. Лише дрібні морщинки біля очей виказували його втому від життя.

– Що ж, зрозуміло… Відкладемо фальшиву люб’язність, інакше такою розмовою ми нічого не досягнемо, – мовив Рафаель. – Ви здаєтеся мені чесною і порядною людиною, тому скажу прямо: не думаю, що вас раптом почала цікавити моя безпека.

– Мені відверто шкода, що Ваша Високість так думає.

– Чому ж ви почали перейматися цим саме зараз, а не вісімнадцять... або хоча б декілька років тому?

– Я хвилювався за вашу безпеку завжди, але лише тепер у мене з’явилася змога допомогти Вашій Високості. На те є вагомі причини, та вони занадто особисті, – пояснив герцог фон Ко́берт і відпив трохи чаю. – Останнім часом я мало брав участь у політичному житті, намагаючись налагодити власне. Та тепер я повернувся, і хочу запевнити вас: я підтримаю Вашу Високість на шляху до трону.

Кронпринц, який підніс чашку до губ, здивовано завмер і недовірливо глянув на співрозмовника:

– Підтримаєте? Це... досить несподівано. Значна частина аристократії дотримується нейтралітету, боячись втратити власну голову, а ви так відверто стаєте на мою сторону. Я не бачу для вас жодної вигоди, лише ризик. Навіщо? Що ви хочете цим досягти?

– Якщо в добрі мотиви моїх дій так важко повірити, то я відповім: вигода є. Ваша Високість пам’ятає свою матір? – запитав герцог фон Коберт і своїми пильними очима прослідкував за реакцією кронпринца. Вираз обличчя Рафаеля ніяк не змінився, проте відтінок його шкіри став на декілька тонів світлішим. – Ви не могли її забути. Здається, вам було шість, коли королівство сколихнула жахлива звістка про загибель Її Величності Аліши.

– Це був 369 рік. Мені було сім, – поправив кронпринц і, не отримавши на це жодної відповіді, невдоволено запитав: – Як це стосується нашої розмови?

– А знаєте, хто ваша бабуся по материнській лінії? – вперто продовжував герцог.

Спадкоємець трону запитально глянув на співрозмовника, повністю збитий з пантелику, але все ж таки відповів:

– Маркіза Моніка Луїза де Мо́ро.

– Правильно. Маркіза... Ваша бабуся і моя молодша рідна сестра, – пояснив герцог фон Ко́берт, і, нарешті помітивши яскраве здивування на обличчі Рафаеля, перепитав: – Вам ніхто не розповідав про це?

– Я мало цікавився родоводом матері... Але ж маркіза Моніка була з іншого королівства, хіба не так?

– Вона народилася тут, у Алі́тії, як і я. Потім вийшла заміж за маркіза де Мо́ро і переїхала до королівства Валторн. Там у них і народилася чарівна Аліша Мерсія де Мо́ро, ваша мати. У дев’ятнадцять років вона одружилася з Його Величністю Бе́ртрамом А́рією де Есте́баном і стала королевою Алітії.

Кронпринц задумався, зовсім забувши про чай.

– Тому, виходить, ваша матір – моя племінниця, а ви мені – двоюрідний онук. Якщо ви не вірите, що я маю добрі наміри, то запевняю Вашу Високість, разом із ними я переслідую і досить егоїстичні мотиви, такі як заспокоєння власної душі.

– Заспокоєння власної душі? – повторив Рафаель, ніби смакуючи ці слова.

– М-м, я не планував це розповідати, але розумію, що без щирості нам буде важко порозумітися. Ви запитували, чому я не підтримував Вашу Високість раніше. Справа в тому, що майже п’ятнадцять років тому через прикру помилку я втратив єдину доньку, а заразом і єдиного внука... Усі ці роки я намагався змиритися із їхньою втратою й налагодити баланс у герцогстві, тому політичні ігри мене мало цікавили...

– Мої співчуття.

– Не варто. Уже нічого не повернеш назад, як би сильно не хотілося це зробити. Тому маємо таку картину: єдиною моєю родиною є ви, Ваша Високосте, а єдиним вашим родичем, який зможе вас підтримати на шляху до трону, є я.